Міста України: захід — промисловий, а схід — без інвестицій?

lb.ua, 4 грудня 2023. Опубликовано 17:16 04 декабря 2023 года До лютого 2022 року міста Східної України навіть за кілометри від тимчасово окупованих територій жили в економічній реальності, яку заклали багато десятиліть тому. Вугільні шахти, металургійні гіганти, горизонтальна інтеграція з підприємствами, зокрема на території держави-агресора.

Очевидно, жодні плани відновлення не повинні повернути саме такий статус-кво. Яке ж тоді майбутнє потрібно планувати? Як? 

Попри всі катастрофічні руйнування Європи після Другої світової війни, в одному авторам Плану Маршалла було простіше, ніж нам зараз. Повна капітуляція гітлерівської Німеччини відкривала половину континенту для інтеграції та побудови нового економічного простору без кордонів — що й зробили і що ми зараз знаємо як Європейський єдиний ринок, Зону євро та Шенгенську зону.

Якщо судити із заяв наших союзників, навіть найоптимістичніші з них серйозно не розраховують на тотальну військову поразку й безумовну капітуляцію росії. І, відповідно, не готуються саме до такого сценарію завершення війни. І навіть якби його реалізували, якби в Кремлі покаялися й у повному обсязі підписали угоду про репарації, віддали б усіх воєнних злочинців під суд, особисто Путін поїхав би в наручниках до Гааги — навіть тоді важко уявити, що відновлення зруйнованих українських регіонів спланують, зважаючи на тісну економічну інтеграцію з росією.

Чому про це взагалі йдеться? Істотну й найбільш зруйновану частину України — те, що називають “промисловим Сходом” — перепланували чи збудували в минулому столітті під потреби СРСР. Мономіста, які формували навколо величезного “містоутворювального” заводу, — економічно ризиковане рішення. На жаль, вони стали депресивними ще до того, як прийшла ринкова економіка. Що робити з такими містами після того, як армія російських загарбників розбомбила завод, обстрілами перетворила житлову забудову на руїни, змусила городян втікати до інших регіонів чи країн?

Фото: EPA/UPG

Зруйнований металургійний комбінат “Азовсталь”, Маріуполь, 7 грудня 2022 р.

Це питання економічної доцільності, а не лише повернення міста до того вигляду й стану, у якому воно було до початку повномасштабного вторгнення. Чи є сенс відновлювати в колишньому вигляді порти Азовського моря, якщо вони навіть у середньостроковій перспективі навряд чи перевантажуватимуть товари до росії та з росії? Яке майбутнє в машинобудівних гігантів Донбасу, якщо їх доведеться відбудовувати після обстрілу, але з урахуванням економічної та кліматичної реальності першої половини ХХІ століття?

Анатолій Амелін, співзасновник і директор економічних програм Ukrainian Institute for the Future, вважає, що Україні потрібно концептуально визначитися з економічними векторами: “Перш ніж братися за відродження зруйнованої економіки, держава повинна мати національну стратегію, яка дасть розуміння, зокрема, що саме вона має намір підтримувати. Не йдеться про те, що в Маріуполь повинна повернутися Азовсталь, а в Краматорську обов"язково мусять бути машинобудівні заводи масштабу НКМЗ і СКМЗ. В Україні історично склалася регіональна спеціалізація, коли на Полтавщині розвинена агропереробна промисловість, на півдні — рекреаційна галузь, а Донбас — це металургія та машинобудування. Держава має діяти на рівні цих регіональних кластерів, але рішення про те, щоб побудувати Азовсталь наново, має приймати власник Азовсталі на підставі економічних міркувань. Державі корисніше зацікавити й залучити світові бренди відкрити підприємства в Україні. За кластерним принципом створити умови, коли світові лідери у своїх нішах вирішили інвестувати у відкриття своїх виробництв”.

Олена Шуляк, голова Комітету Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, а також очільниця політичної партії “Слуга народу”, каже ще прагматичніше: “Перед тим, як розпочинати роботу над плануванням відбудови міста, потрібно проаналізувати стан громади, перш за все економічну ситуацію. Ми бачимо, що частина бізнесу переїхала з таких територій і частина не повернеться, якісь підприємства закрилися. Це треба враховувати, щоб не сталося так, що у відбудованому місті немає стійкої економіки й робочих місць”.

Фото: facebook/Олена Шуляк

Однак відродження, подолання руйнувань війни має ще й емоційний бік. Не тільки для українців, які — якщо волітимуть повернутися — хотіли б побачити щось відносно звичне. Адже повторимося: кожне місто мало якусь специфіку. Але чим буде Маріуполь без Азовсталі? Чи, скажімо, Бахмут без Заводу шампанських вин?

На думку Анатолія Амеліна, це не питання, яке вирішують за допомогою емоцій: “Навіть після повного витіснення з України російських загарбників і повернення до міжнародно визнаних кордонів Маріуполь залишатиметься в районі, ризикованому для масштабних інвестицій. Можливо, для безпеки нам потрібно буде створити буферну зону на російській території. Але металургію Маріуполя закладали півтора століття тому — з розрахунку на доступні тоді родовища руд і вугілля. Які зараз аргументи для власників Азовсталі відбудувати її в попередньому вигляді саме в Маріуполі, а не перенести виробництво ближче до Дніпра, де тепер основні родовища й інфраструктура? Маріуполю краще залишатися рекреаційним містом, розвиватися як курорт і культурний центр”.

Олена Шуляк перерахувала зруйновані міста Донбасу, про які немає виразної думки, як їх відновлювати і чи відновлювати взагалі: Сєвєродонецьк, Попасна, Рубіжне, Щастя, Кремінна, Волноваха, Вугледар, Мар"їнка, Лиман, Соледар і Бахмут. Хоча для Бахмута і зробила виняток як “знакового міста”, яке варто відновити за всяку ціну.

Фото: ЕРА/UPG

Вулиця Бахмута.

Якщо найближчі до кордоніна росії міста довгостроково залишаться під ризиком нападу, чи не означає це, що вони стануть хронічно економічно депресивними? Чи є державі сенс розвивати інфраструктуру й вкладатися в людський капітал, якщо серйозні приватні інвестиції в Маріуполі, Бердянську чи у Вугледарі під сумнівом? Чи піде великий бізнес до міст, мінімально відбудованих? І навіть якщо припустити, що компанії здатні організувати підвищення кваліфікації місцевих жителів під потреби своїх виробництв, вони навряд чи зводитимуть цілі міста під ці свої потреби. Або запускатимуть масштабні стратегічні проєкти.

Очевидно, хоч би як старалася держава, умовний Intel ще років двадцять навряд чи ризикуватиме інвестувати мільярди, щоб побудувати в нас мікропроцесорну фабрику, чи не так?

“Ні, не так, — стверджує Анатолій Амелін. — У світі багато прикладів міст, які зростали навколо приватних підприємств, а український бізнес уже зіткнувся з необхідністю брати на себе функції держави й забезпечувати своєму персоналу навчання. Якщо для бізнесу складаються сприятливі умови, немає причин, які не давали б фінансувати житло в місті, що відроджується, або, наприклад, університет — щоб готувати кадри. Хоча, можливо, це буде радше середня спеціальна освіта й коледж. Те саме з високотехнологічними бізнесами й великими інвестиціями. Їх визначає світова кон"юнктура. Ми зараз бачимо, як розвинені країни й корпорації з об"єктивних причин вкладають десятки мільярдів доларів, щоб побудувати нові фабрики з виробництва мікропроцесорів у регіонах світу, де їх історично не було і де є свої проблеми й ризики — як, наприклад, в Індії”.

Фото: espreso.tv

Анатолій Амелін

Індія претендує на те, щоб замінити або доповнити Китай як “глобальну фабрику”, і до того ж має колосальний внутрішній ринок. Чим ми можемо зацікавити міжнародні корпорації? Чи існують умови, за яких “містоутворювальні” підприємства Східної України збудують Apple, Intel, Tesla чи Volkswagen? У відповідь Анатолій Амелін наводить приклад економічної програми Ірландії, яка за двадцять років — із середини 1990-х — привела до країни європейські хаби й виробничі заводи Apple, IBM, Intel, HP, дослідні центри й фабрики основних фармацевтичних корпорацій і суттєву частину фінансових компаній. І це зробили, поєднавши сприятливу податкову й регуляторну політику, близькість до Європи й людський потенціал Ірландії. 

Критерії, які аж ніяк не виглядають нереалістичними і для України.

Тоді головне питання — ми відштовхуємося від обіцянок відбудувати міста приблизно в колишньому вигляді? Чи які альтернативні сценарії? Якщо перше — які гарантії, що городяни повернуться й житимуть, як раніше, а власники заводів випускатимуть те, що випускали до війни? Продовжимо розмову в наступному матеріалі тематичної серії.

Фото: Facebook / НКМЗ

Новокраматорський машинобудівний завод

Євген АЛЕФІРЕНКО