Путінізм після Путіна? Як проблема наступності в росії робить її майбутнє невизначеним

Українська правда, 30 листопада 2023. Опубликовано 07:40 01 декабря 2023 года Видається малоймовірним, що Путін залишиться при владі за 10-12 років. Забагато ризиків накопичилося за останній час, щоб розраховувати на тривале геронтократичне правління його та його оточення.

Кремль нещодавно натякнув, що Володимир Путін може залишитися на посаді президента росії до 2030 року. Після того як до Конституції російської Федерації були внесені зміни в 2020 році, він може навіть продовжити своє правління до 2036-го.

Проте видається малоймовірним, що Путін залишиться при владі за 10-12 років. Забагато ризиків накопичилося за останній час, щоб розраховувати на тривале геронтократичне правління його та його оточення.

Путінізм під загрозою

Найбільш очевидним і безпосереднім фактором ризику для путінського правління є російсько-українська війна. Якщо вона буде програна, то легітимність Путіна і його режим опиняться під загрозою і можуть впасти.

Швидке приєднання Криму без бойових дій у 2014 році стало кульмінацією його правління. І навпаки, затяжна й кривава втрата півострова стала б його надиром і можливим кінцем.

Додаткові фактори ризику для нинішнього російського режиму пов"язані з подальшими зовнішніми викликами, наприклад, на Кавказі. Іншими потенційно небезпечними для Путіна факторами є економічні проблеми та їхні соціальні наслідки, екологічні та промислові катастрофи, внутрішньополітична нестабільність.

Заколот Пригожина влітку 2023 року й заворушення в Махачкалі восени 2023-го свідчать про втрату внутрішнього контролю, чого не було видно в попередні роки.

Здоров"я Путіна також може погіршитися — хоча ми не можемо знати про це напевно (деякі оглядачі навіть вважають, що Путін уже мертвий).

Так чи інак, з тих чи інших причин Путін піде до 2036 року, а можливо, і набагато раніше.

Питання на мільйон доларів: що буде далі з путінізмом? Чи зможе нинішній режим вижити з новим верховним лідером або новим колективним керівництвом, що продовжує спадщину Путіна? Або ж путінська система завалиться більш-менш ефектно?

Це питання інтригує не тільки політологів, а й також розробників зовнішньої, економічної та культурної політики в усьому світі.

Чи варто росіянам і неросіянам, іноземним урядам і приватним інвесторам, національним і міжнародним організаціям готуватися до політичної спадкоємності або радикальних змін у найбільшій країні планети?

Чи варто очікувати на путінізм 2.0?

Дехто з тих, хто спостерігає за росією, очікує упорядкованого передання влади в рамках нинішньої політичної еліти та структури. Це, найімовірніше, означатиме продовження сьогоднішньої форми політичного управління і зовнішньої поведінки. У цьому сценарії можлива деяка адаптивна еволюція всередині нинішньої системи, але не її повалення.

Режим може деградувати в бік ще більш централізованого і все більш неосталіністського правління. Або ж він може повернутися до протодемократії кінця єльцинського президентства.

Однак наскільки інформативними є історичні уроки та порівняльні міркування, на яких ґрунтуються подібні припущення?

Царська і радянська росія неодноразово передавали владу новому лідеру в авторитарних або тоталітарних умовах. Інші пострадянські режими також зуміли змінити своїх лідерів, зберігши при цьому автократичні системи і високу спадкоємність еліт.

Однак ці попередні російські або інші пострадянські переходи можуть бути несхожі на майбутній російський транзит. Минулі та неросійські передання влади відбувалися в рамках певних формальних або неформальних інституціональних обмежень, успадкованих із далекого або недавнього минулого. Серед них — династичні принципи, однопартійне правління, угода регіональних кланів.

Монархічні, комуністичні, патріархальні чи інші успадковані традиції задавали певні екс- або імпліцитні орієнтири. Вони спрямовували, обмежували і захищали акторів, які беруть участь у переговорах і реалізації передачі влади.

Однак наскільки сильні сьогодні різні російські формальні обмеження і неформальні правила поведінки?

Яке реальне значення Конституції та законіна росії, з одного боку, а з іншого — корпоративного духу еліт, поваги серед колег і політичної дружби?

Чи здатний будь-який із цих формальних і неформальних інститутів або їхня комбінація забезпечити мирний перехід і стабілізувати нову рівновагу?

Ці питання є ключовими для майбутнього росії, але відповісти на них нелегко.

Зловживання і розпад інститутів

За останні 24 роки Путін і Ко систематично підточували, підпорядковували або перекручували більшість російських офіційних інститутів. Чи то національні вибори, чи то приватна власність, чи то російська православна церква, чи то Конституційний суд, чи то засоби масової інформації, чи то політичні партії.

Ці та інші російські структури, мережі та середовища виявилися скомпрометованими. Вони постраждали від маніпуляцій, інструменталізації, приниження, інфільтрації тощо. Навіть найвідоміша і найвпливовіша інституція росії — посада президента — має невизначений статус із часів дивного президентства Дмитра Медведєва у 2008-2012 роках.

Останні три зміни керівництва росії, як можна пригадати, були змагальними і не до кінця визначеними. У 1985 році висунення Михайла Горбачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС відбулося тільки після значних сперечань у Політбюро.

У 1991 році Борис Єльцин боровся за новий пост президента росії на виборах, у яких брала участь ціла низка альтернативних кандидатів — від Вадима Бакатіна до Володимира Жириновського. Після цього Єльцин кілька разів опинявся на межі усунення від влади.

Наприкінці 1999 року Володимир Путін і його нова партія “Единство” зіткнулися на виборах до Державної Думи зі значущим політичним супротивником в особі партії “Отечество”. Тільки після невдалого виступу “Отечества” на парламентських виборах усі великі олігархічні клани росії підтримали Путіна як кандидата в президенти 2000 року.

Передача влади включала як офіційні процедури, так і неформальні взаємодії. Вони здійснювалися через певні успадковані та прийняті правила, включно з більш-менш демократичними виборами в 1991 і 1999 роках.

Виникає питання: яким буде неформальний спосіб і/або публічний механізм визначення наступника або команди спадкоємців Путіна?

Проблема наступності на росії багатовимірна, і її розв"язання розмите в кількох аспектах.

Три проблеми встановлення путінізму 2.0

По-перше, незрозуміло, якими є ставки кожного гравця, що володіє тим чи іншим ступенем політичного впливу та економічної зацікавленості. Які саме наслідки матиме вибір того чи іншого нового лідера для основних зацікавлених сторін?

Чи можуть вони поліпшити, зберегти або втратити свої позиції, вплив, власність і/або свободу? І якщо так, то наскільки високі ставки? Чи можуть вони навіть втратити своє життя?

На ці запитання важко відповісти не тільки спостерігачам, а й самим дійовим особам.

За Путіна поведінка російської держави стала характеризуватися свавіллям і безмежністю. Деякі зацікавлені сторони можуть розглядати питання про наступника як екзистенційне і, відповідно, наполегливо просувати своїх кандидатів.

По-друге, незрозуміло, хто зможе чи не зможе претендувати на президентське крісло або принаймні на включення в нове колективне керівництво. Можливо, в російській еліті є кілька чоловіків і жінок, які вже зараз розглядають свої кандидатури. Деякі з них можуть володіти достатніми політичними та/або економічними ресурсами, щоб претендувати на вищий пост. В інших можуть бути амбіції, але бракувати грошей.

Кого ФСБ та інші збройні структури і міністерства росії допустять до участі в конкурсі на головні позиції?

Чи зможуть різні “силові органи” легко домовитися між собою і всередині себе про те, хто може брати участь у новому режимі, а хто ні? І що буде, якщо консенсусу щодо цього питання не буде?

В разі раптового відходу Путіна з влади або його смерті виконувачем обов"язків президента, згідно з Конституцією, стає прем"єр-міністр росії, нині Михайло Мішустін.

Якщо врахувати, що в 1999-2000 роках Путін пройшов шлях від прем"єр-міністра до виконувача обов"язків, а потім і повноправного президента, то Мішустін може несподівано стати політичним важковаговиком.

Однак Мішустін не є ні силовиком, ні популярним громадським діячем. Можна припустити, що саме завдяки відсутності авторитету і малопомітності Мішустін здобув і утримує свою посаду.

Аналогічними якостями можуть володіти і майбутні прем"єр-міністри при Путіні. І навпаки, новий очільник уряду з силових структур і/або з високою популярністю буде фактичним висуванцем на посаду президента.

Пов"язане з цим третє питання: хто складатиме селекторат із висунення кандидата в президенти для всенародної аккламації з, як зазвичай, заздалегідь визначеним результатом? Чи буде це Рада Безпеки, чи вужче або ширше коло осіб? Хто визначатиме межі цього кола “кінгмейкерів”?

Навіть якщо так чи інакше буде створено визнане коло селекторату: Що станеться, якщо селектори не зможуть дійти консенсусу з приводу бажаного нового президента або складу колективного керівництва?

Зокрема: що станеться, якщо цілі клани, міністерства або відомства просуватимуть різних кандидатів?

Чи може взагалі статися так, що впливові члени селекторату пристануть на протилежні ідеологічні позиції?

Зазвичай у такій ситуації рекомендується надати вибір народу. Однак у росії народне голосування вже понад два десятиліття не є демократичним.

Путінські “вибори” спрямовані на всенародне затвердження заздалегідь визначеного лідера, а не на вільну і чесну конкуренцію незалежних політичних партій.

Переможець президентських виборів у росії визначається напередодні, а не шляхом голосування. Раптове проведення загальнонаціональних виборів із невизначеним результатом суперечить моделям поведінки, виробленим за два десятиліття тисячами державних службовців, партійних функціонерів, працівників ЗМІ та міліції.

Проведення справжніх виборів може виявитися неможливим для національних, регіональних і місцевих бюрократів, яким доручено їх організувати, без попередньої підготовки та/або сторонньої допомоги.

Висновки

У процесі зміни керівництва рф існує потрійна невизначеність: щодо висоти ставок для представників еліти, щодо кола допустимих кандидатів у президенти і щодо визначення селекторату.

Вирішення жодного з цих питань наразі інституційно не визначено. Ані центральний комітет партії, ані збори регіональних кланів, ані прийнятий династичний принцип, ані будь-яка інша загальноприйнята процедура не можуть їх авторитетно вирішити.

Така невизначеність не обов"язково означає хаотичну передачу влади або навіть громадянську війну. Однак вона робить безладне міжцарство більш імовірним, ніж плавне входження в “путінізм 2.0”.

Наскільки далеко може зайти ескалація протистояння між впливовими сторонами — непередбачувано. З іншого боку, припускати, що конфліктів під час передачі влади вдасться уникнути, було б занадто оптимістично.

Навпаки, зараз, можливо, назріває новий “смутний час”, як у XVII столітті. Якщо перехід від “путінізму 1.0” буде безладним або навіть насильницьким, то в підсумку навряд чи вийде “путінізм 2.0”.

Політичні прогнози, як відомо — справа важка і невдячна. Однак уже зараз можна сказати, що інституційний дефіцит у росії потенційно небезпечний для всіх учасників процесу.

росіянам і неросіянам варто готуватися до того, що процес переходу влади буде неоднозначним.

Майбутній політичний режим у росії, ймовірно, відрізнятиметься від нинішнього. Він, напевно, буде або більш тоталітарним, або більш демократичним, ніж “система Путіна”. 

Андреас УМЛАНД, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS)