"Сіра зона" не чинить спротиву
07.01 14:11 | Економічна правда
На прифронтових територіях не варто нічого відновлювати.
Не будувати.
Не ремонтувати.
Не інвестувати.
Не жити? Це здається прагматичним.
Насправді – це саме те, на що розраховує росія.
Ворожа методика тут чітка й давно відпрацьована: забрати світло, медицину, освіту, роботу.
Посіяти зневіру.
Показати: "Вас кинули".
А далі – розширювати свою зону впливу і впевнено рухати лінію фронту на захід.
Так з"являється пропаганда про "нічию землю", зручна для тиску й гібридного просування.
Адже "сіра зона" не чинить спротиву.
Прифронтові території часто уявляють як суцільні руїни, випалену землю з фільму-катастрофи.
Це не так.
Адже йдеться про дуже різні громади – від невеликих сіл до обласних центрів, де живуть мільйони людей, працюють підприємства, навчаються діти.
Люди обрали свій дім – вирішили жити в Україні, і це не "виклик безпеці", а одна з форм національного спротиву.
Визначення важливі.
Відбудова сьогодні не стосується територій, де ведуться бойові дії.
Там пріоритет один: захист та збереження життя.
Це очевидно і не є предметом дискусії.
Відновлення потребують міста, де мільйони людей живуть, працюють, навчаються, лікуються, відпочивають.
Йдеться, наприклад, про Запоріжжя, Харків, Суми, Конотоп.
Саме там відновлення можливе і критично необхідне.
Побудувати підземну школу чи лікарню – означає дати батькам можливість працювати, а дітям – звично навчатися.
Відновити міст – означає забезпечити логістику військових, гуманітарних та економічно важливих вантажів.
Читайте також
Міністр розвитку громад Кулеба: Цвинтар – єдине, що зараз об’єднує нашу країну
Відновлення сьогодні відрізняється від довоєнних стандартів.
Лікарні проєктуються з укриттями та підземними приміщеннями, будуються підземні школи.
Критична інфраструктура отримує децентралізоване, альтернативне живлення: генератори, сонячні панелі, котли на альтернативному паливі.
Так, це здорожчує будівництво, але що може бути дорожчим за людське життя?
Ми відновлюємо не "на випадок миру", а для виживання та функціонування за умов війни та постійної загрози.
На прифронтових територіях ця загроза суттєво вища.
Головне питання просте і принципове: чи мають право мільйони українців Харківщини, Сумщини та Запоріжжя на такі ж освітні, медичні та соціальні послуги, як жителі Київщини, Черкащини чи Волині?
Відповідь однозначна: так, мають.
Держава зобов"язана забезпечити базові умови та якість інфраструктури на всій території – від фронту до тилу.
Ми не можемо просто "вимкнути" частину країни.
Це означатиме де-факто зрадити людей.
Це питання вибору: або ми тримаємо країну та економіку живою, де це можливо, або погоджуємося на поступове стирання цілих регіонів з мапи країни.
Прифронтові громади – не периферія, не "сіра зона".
Це безпековий пояс України і всієї Європи.
Коли мене питають, навіщо відновлювати школи, лікарні і житло поруч з фронтом, я пропоную поставити це питання не мені.
Запитайте це в мешканців Ізюма, Чернігова чи Херсона.

