Коли мікрофон - перепустка за кордон, а не інструмент правди

Останні місяці в Україні активно обговорюють тему «культурних ухилянтів». Здебільшого – це історії про співаків, музикантів або стендап-коміків, які виїжджали за кордон нібито на гастролі чи концерти, а насправді – залишалися там, використовуючи «культурне прикриття», щоб уникнути мобілізації.
Проте проблема набагато глибша. Центральні органи, що надають дозволи на тимчасовий виїзд під час дії воєнного стану – дозволяють перетин кордону не лише артистам, а й журналістам. Зокрема – співробітникам Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ), яка є державним мовником і фінансується з бюджету.
За процедурою, державні органи погоджують списки представників сфери культури, яким дозволяється тимчасово виїхати за кордон. Це можуть бути як учасники гастролей, виставок, фестивалів, так і журналісти, що їдуть «висвітлювати український контекст» – наприклад, для участі у міжнародних медіафорумах чи створення матеріалів для іноземної аудиторії.
Сама по собі така практика може бути виправданою – за умови контролю, наявності чіткої мети та обов’язкового повернення у визначений термін. І саме тут виникають проблеми.
Журналісти поза фокусом
За інформацією нашого видання, серед тих, хто не повернувся з відряджень, є і колеги-журналісти. У тому числі – працівники НСТУ, які виїжджали за державними листами-підтвердженнями. Подекуди йдеться не лише про неповернення, а й про подання на політичний притулок. Так, це індивідуальні ситуації – однак відповідальність має бути однакова для всіх.
Джерела у правоохоронних органах повідомляють про низку випадків, коли упродовж 2024 року журналісти державного мовника виїжджали за кордон у рамках офіційних культурно-медійних заходів – і більше не поверталися.
Серед них – Євгеній Каранов, який 5 лютого вирушив до Чехії з дозволом, погодженим Міністерством культури на підставі листа АТ «НСТУ». Передбачена дата повернення – 21 лютого – залишилася лише на папері.
У травні кордон перетнули Владислав Чернай та Іван Лебедь – обидва прямували до Бельгії та Нідерландів, також маючи документи від НСТУ. Повернення очікували 12 червня. Але минули місяці – і в Україні їх так і не побачили.
За інформацією слідства, частина фігурантів уже розпочала процес зміни громадянства. Це – лише верхівка айсберга. У 2022–2023 роках, за попередніми оцінками, понад десять чоловіків призовного віку, які мали стосунок до НСТУ, виїхали за кордон – і так і не повернулися.
Проблема не лише в процедурах
Ці факти – не просто про недосконалість регулювання. Вони – про глибокий дисбаланс у ставленні держави до власних правил. Бо поки одні громадяни повертаються, щоб надягти бронежилет і йти на фронт, інші – використовуючи довіру та ресурси держави – безслідно зникають за кордоном. І навіть не ховаються.
Це не лише про людей. Це про систему, у якій одних гучно засуджують, а інших – воліють не помічати. Якщо для когось буква закону – обов’язок, а для когось – формальність, то говорити про цілісну державну політику не доводиться. Ми бачимо класичну схему подвійних стандартів.
Автор: Анна Зленко