Як привчити українців до благодійності

Коли сталася трагедія "Охматдиту", я зрозумів одну річ.
Якби в Україні відбувся конкурс на благодійність, я б взяв у ньому участь і з задоволенням отримав останнє місце.
Головне, щоб у такому конкурсі було якомога більше учасників.
Давайте трохи про це.
Попався якось у мережі мені проєкт "Скільки коштує твій лук?".
Чули, мабуть - блогер підходить до панянок і питає, скільки коштує їхнє вбрання.
Відповіді бувають різні.
Не маю нічого проти.

Але мені попався той випуск, який зараз вже зник із мережі.
Панянка запросила блогера до себе на день народження, аби розповісти, скільки коштували її речі.
І це були сотні тисяч доларів.
Вона хотіла підвищити свою аудиторію, розуміючи що саме це цікавить людей.
Але в США існує інший тренд.
Люди пишаються допомогою, яку вони надали тим, хто цієї допомоги потребує.
Якби ця пані з України витратила $1000 на підтримку "Охматдиту" чи ЗСУ, то вона, я впевнений, не збільшила б свою аудиторію Instagram так, як після запрошення блогера.

І це поганий тренд.

Це - культура благодійності, яка вже давно перетворилася на глибинну звичку у західному суспільстві.
Європейка чи американець із задоволенням жертвують гроші університету, фонду хворих на рак, науковому проєкту, місцевому хабу волонтерів.

Вони бачать у цьому велике надбання для себе, бо жертвуючи ті самі $1000, здобувають повагу суспільства.
А головне, повагу до себе.
Припускаю, що звичка жертвувати є відголосом релігійності.
Багато народів світу мають у себе традицію десятини.
Віддаючи десяту частину зароблених коштів, вони тим самим визнають, що заробили ці кошти не лише власним трудом, а й завдяки обставинам, які від них не залежали.

Сучасною мовою, десятина - це вдячність Всесвіту за те, що вдача посміхнулася вам, а не мільйонам людей деінде на планеті.
Тобто, благодійність потрібна перш за все тому, хто дає.
Але не завжди ми кажемо про релігію.
У відомій книжці з фінансового виховання Адам Хо та Кеон Чи з Сингапуру радять вже з малих років вчити дітей жертвувати.
З погляду авторів, це так само важливо, як вміти бюджетувати, накопичувати, інвестувати та примножувати.
Що ми маємо в Україні? Візьмемо останній приклад - трагедія "Охматдиту", яка з"єднала весь світ навколо України.
Дійсно, що може бути важливішим за дітей? Лише за один день були зібрані сотні мільйонів допомоги.
Я був дуже радий побачити у переліку донаторів десятки друзів та колег.

Але, на жаль, ще більше людей та бізнесів не скинули нічого.
Хтось може сказати, що українці втомилися від війни - скажіть ці слова нашим бійцям на фронті… Вони не втомилися воювати та захищати всіх інших втомлених?
Причину я бачу саме у тому, що українці мають вкрай низьку культуру благодійності.
Простіше кажучи, у нас немає такого соціального запиту та такої традиції.

Якщо ви відчули, що ці слова вас обурили, - це означає лише, що ви є певним виключенням.
Давайте разом подивимось на факти:
Кількість донатів зменшилась з початку війни.
За даними Opendatabot, вже у 2023 році люди майже вдвічі зменшили донати на три найбільші фонди: United24, "Повернись живим" та Благодійний Фонд Сергія Притули / Serhiy Prytula Charity Foundation.
Замість $1 мільярду ті зібрали десь пів мільярда.
Проте збільшилися донати на "банку".
Сотні різних людей збирають на дрони, пікапи, ліки, протезування, утримання тварин, обладнання конкретних військових частин. Якщо у 2024 році динаміка донатів залишиться тією самою, що у 2023 році, то загальні збори сягнуть лише $2,5-3 млрд на рік.
Друзі, в країні де іде війна ми збираємо такі гроші… Коли стався землетрус у Туреччині за декілька днів лише турки зібрали десятки мільярдів доларів. А тепер згадаємо, що у світі можна нарахувати 60 мільйонів українців.
Якщо кожна людина заплатить $1000 на рік - це не багато, лише $1,5 в день, або 100-150 грн.
Ціна келиха вина або кави, або пів бургера у МакДональдз ми отримаємо майже $60 млрд на рік.
Це ще один бюджет на ЗСУ.
Сума цілком достатня, аби забезпечити військовослужбовців захистом, зброєю, РЕБом, продуктами та ще багато чим.
Ба більше, ми здатні допомагати "Охматдиту" та іншим критично важливим проєктам.
Виходить, що в українців гроші є.
Але тисячі наших співвітчизників не вважають донати важливішими за новий лук або похід до ресторану чи відпочинок.
Допомогти комусь не є фізичною потребою наших людей.
На мою думку, це - соціальна хвороба.
Ми як суспільство дуже хворі, бо очікуємо, що нам мають допомагати, а не ми.

Нам ще доведеться подолати великий шлях, аби сприйняти ставлення американців чи європейців, які відмовляються купувати товари чи послуги, якщо продавець не фінансує соціальні проєкти.
У західному суспільстві соціальна відповідальність не є пустими словами, це щоденна взаємодія.
Напевно, що можна сказати: тобі легко, бо ти можеш собі це дозволити.
Проте я знаю багатьох людей, які теж можуть собі дозволити жертвувати.
100-200 грн щодня - цілком нормально.
З якихось причин вони цього не роблять.
Сукупно, я називаю всі ці причини відсутністю культури благочинності.
Але водночас це гарна новина.
Просто зараз ми можемо отримати цю культуру, і водночас вирішити купу болючих питань.
У цю мить, якщо ви вирішили долучитися до благочинності, просто знайдіть проєкт, який ви хочете підтримати, і перекиньте на нього 100 гривень, $100 або скільки зможете.
Цією сумою ви віддячити нашим військовим за ще один день і самі відчуєте, що не дарма його прожили.
Сподобалось відчуття? Зробіть собі нову звичку.
Уявляєте, лише сума, яка дорівнює вартості однієї чашки кави, але від кожного, здатна перемогти ворога.