В ожидании псевдо-революции

Останнім часом у Мережі спорадично спалахують інтелектуально-теоретичні дискусії щодо можливості революційних змін в Україні.

Так, криза, мільйони безробітних, розчарування у “помаранчевих”. Та ще й провокативні опитування соціологів, які свідчать про зростаючу кількість людей, які хочуть вийти на вулицю та протестувати. Протестувати, а там вже життя покаже, що робити далі.

Назад у 1993 рік

Але далеко не завжди масові протести можуть стати джерелом ситуацій історичного масштабу. Далеко не завжди в їхньому результаті відбуваються демократичні перетворення, що зміцнюються ліберальними реформами. Далеко не завжди криза стимулює до дій.

Звісно, що умовними є аналогії з періодом 1993-1995 років, коли глибока соціальна та економічна криза поставили українців на межу виживання. Але, у багатьох регіонах країни ситуація вже, дійсно, починає нагадувати той сумний період. В зв’язку з цим може й не дивно, що так відреагувала Тернопільщина, де за офіційними даними найнижчий рівень середньої зарплати в країні (1267 гривень).

Київ ще тримається, але його резерви теж не безмежні. Отже, мусимо готуватися до виходу людей на вулиці? Можливо так, але от навряд чи це призведе до революції. Принаймні, до такої, про яку думають деякі ліберальні та псевдо-ліберальні інтелектуали.

Як відомо, у кризові 1990-і роки в Україні не було жодних серйозних спроб повалення влади. Вони почалися пізніше, якраз коли почалося зростання ВВП. Кучма якщо й відчував загрозу, то скоріше від дніпропетровських та донецьких бізнес-еліт, ніж від стривожених власним зубожінням людей.

Хоча якщо згадувати 1993-94 рік, то масові протести мали місце, але скоріше як засіб тиску оточення Кучми на Кравчука. Тиснули руками страйкуючих працівників великих промислових підприємств півдня та сходу країни. Тільки-но Кравчук пішов назустріч “опозиції” і призначив дострокові вибори, масові протести зникли, хоча життя не стало кращим.

Серйозний протестний рух почав ширитися країною лише у 2003 році. Тоді, коли вже підвищився рівень життя, коли стали більше заробляти та відчувати впевненість у власних силах. Що ж у цьому не має нічого дивного.

Революція ситої буржуазії

Класичні приклади революцій якраз і свідчать про їх успішність у період економічного та соціального зростання. До цього часу найтиповішою залишається Велика французька революція, що дала світу приклад різких суспільних перетворень в умовах сучасної міської цивілізації.

На жаль, довший час у нас залишаються поширеними марксистські стереотипи, згідно з якими у 1789 році стомлений економічним терором влади французький народ повстав проти експлуататорів. І не важливо, що глибока криза у Франції почалася ще у 1778 році, і коли революціонери йшли до Бастілії економіка країни та добробут “третього стану” були на підйомі. Так, у Парижі не було хліба, але у країні існував прошарок людей, які мали гроші, сили і жадобу до влади та змін.

Інша класична революція, Лютнева революція у Росії теж почалася завдяки нестачі хліба у столиці. Однак, її причина була не в цьому. Звісно, опис цієї теми вимагає окремої статті, але не варто вірити радянським джерелам, що змальовували Російську імперію як суцільно відсталу країну. Якраз напередодні Першої світової імперія знаходилась у стані економічної, господарської модернізації, яка і підготувала вибух Лютневої революції.

Ще й до сьогодні у Києві збереглися прекрасні будинки на фасадах яких зображені цифри “1913”, “1914”. Так, залишки тодішнього економічного буму.

Так, потім, у жовтні 1917 року почався “бессмысленный и беспощадный бунт” більшовиків ,який вже не мав нічого спільного з лютневими вимогами середньої та дрібної буржуазії, але це вже особливості євразійської країни.

Можна згадати і першу пост-модерну революцію, що спалахнула у Парижі у 1968 році та не ставила політичних вимог, але призвела до якісних суспільних змін. Теж Франція кінця 1960-х років була мало схожа на відсталу країну з низьким рівнем життя. Навпаки, рівень життя там був непоганим та умов для зубожіння не було.

В пошуках середнього класу

А що ж у нас сьогодні? Глобальна економічна криза найболючіше вдарила по країнам Центральної та Східної Європи. Вони виявилися зовсім неготові до такого розвитку подій.

Для виходу з кризи Україна має пройти довгий шлях модернізації економіки. Але на цьому шляху ми вже втратили свій умовний “середній клас”. Саме він і є рушійною силою революцій з чіткими політичними, суспільними вимогами, а не просто гаслом за “чесні вибори”.

Звісно, ще є великим питанням чи цей “середній клас” існував. У 2004 році, коли середня зарплата в Києві коливалася у районі 300-400 доларів, соціологи та політологи списали Майдан на прояв ініціативи середнього класу.

Потім, згадувати цей шанований прошарок суспільства стало нормальною звичкою, хоча навіть влітку 2008 року, вже напередодні кризи середня зарплата киян не завжди сягала омріяної 1000 доларів.

А якщо порахувати столичні видатки, то не дуже вірилося, що у нас існував такий прошарок суспільства. Впевненість у завтрашньому дні мали лише великі та середні підприємці, а не менеджери, яким ледве вистачало на аренду житла. А тепер немає і цього.

Навряд чи наразі є умови для демократичної революції. Колишні представники колишнього “середнього класу”, піар-директори та інвест-банкіри, обер-ріелтери та начальники відділів реклами, старші менеджери торгівельних мереж та редактори напів-закритих журналів думають про власне виживання. Яка там революція? Коли немає грошей на квартплату, то не буде часу і натхнення для висунення радикальних політичних вимог.

І це добре, бо світова історія не знає прикладів безкровної зміни влади та великої власності. І сумна історія пост-Майдану лише підтверджує це правило.

Але небезпека масових виступів псевдо-революційного характеру існує. Чому небезпека? Бо, коли в серці зневіра, а на душі сумно, то завжди відкриваються величезні можливості для диктаторів або ультра-популістів. От вони й можуть прийти до влади на хвилі народного гніву.

Юрій КОРОГОДСЬКИЙ