Україні потрібна друга хвиля реформи управління публічними інвестиціями

Реформа управління публічними інвестиціями (ПІМ) стала однією з найважливіших спроб держави вибудувати системний підхід до використання бюджетних ресурсів.
Вона заклала логіку стратегічного планування, створила нормативну та цифрову рамку для відбору і пріоритизації проєктів, запровадила єдину методологію аналізу й оцінювання ефективності. По суті, Україна вперше отримала інституційну основу, яка дозволяє відходити від ситуативного фінансування до прогнозованого, узгодженого та прозорого управління інвестиційним портфелем держави. Однак будь-яка система, яка охоплює лише початок процесу, рано чи пізно стикається з власними межами.
ПІМ сьогодні забезпечує переважно фазу планування – аналітику, підготовку, оцінку, відбір.
Це, безумовно, фундаментальна частина, але вона становить не більше 10% від усього життєвого циклу публічних інвестиційних проєктів. Решта 90% – реалізація, закупівлі, управління контрактами, технічний нагляд, контроль виконання, моніторинг і постпроєктна оцінка – залишаються поза межами реформи.
І саме там зосереджено найбільші ризики неефективності, затримок, перевитрат і втрати довіри. Читайте також Що не так з витратами на публічні інвестиційні проєкти? Сьогодні, коли механізми пріоритизації проєктів поступово стають зрозумілими, країна підходить до нового етапу: реалізації.
Власне тут і починаються ті виклики, яких не вирішує жодна нормативна постанова. Питання не в тому, що фінансувати, а в тому, як це зробити якісно, своєчасно та відповідально.
Адже вибір пріоритету – це лише відправна точка.
Подальше – значно складніше: проведення тендерів, підготовка контрактів, управління змінами, контроль виконання, реагування на затримки, перевірка фактичного ефекту після завершення. У межах реформи створено систему DREAM, що забезпечує прозорість на етапі подання проєктів, але поки не охоплює ані фази закупівель, ані тим паче виконання.
На практиці це означає, що держава та донори бачать, які проєкти плануються, але не мають повної картини того, як вони реалізуються. Відсутність інтеграції між DREAM, Prozorro, закупівельними майданчиками міжнародних фінансових організацій (МФО), Єдиною державною електронною системою у сфері будівництва та системами фінансової звітності призводить до фрагментації інформації.
У результаті на етапі реалізації зникає той рівень контролю, який на етапі планування виглядає майже бездоганно. Читайте також Систематизувати хаос: як працюватиме система контролю за відбудовою DREAM Сучасні міжнародні підходи – від ЄС до OECD – трактують управління публічними інвестиціями як повний цикл, що охоплює вісім послідовних фаз: від ідентифікації ідеї до експлуатації об"єкта й аналізу ефективності після завершення. Україна на цьому шляху поки пройшла лише першу.
Відсутність єдиних стандартів реалізації – це не технічна прогалина, а системна проблема.
Кожна громада або відомство вирішує її на свій розсуд: хтось користується міжнародними контрактними моделями FIDIC, хтось – власними шаблонами, а дехто – мінімально адаптованими державними зразками будівельних договорів.
Це створює нерівність, зменшує конкуренцію та доступ до ринку, породжує правову невизначеність і простір для неефективності. Без єдиних сучасних типових форм контрактів, правил управління змінами, механізмів контролю за виконанням і стандартизованих процедур післяпроєктного аналізу система ПІМ фактично зупиняється на півдорозі. Прозоре планування втрачає сенс, якщо реалізація залишається "закритою кімнатою", де кожен учасник діє за власними правилами.
У такій ситуації інвестиційний процес втрачає передбачуваність, а головне – не створює бази для навчання і вдосконалення політики на основі результатів. Читайте також Де шукати фінансування на проєкти відновлення та розвитку громад Відсутність чіткої системи управління повним інвестиційним циклом має не лише управлінські, а й цілком відчутні економічні наслідки.
За оцінками експертів We Build Ukraine, неефективне планування, затримки у тендерах та неузгодженість між різними етапами реалізації призводять до втрат у розмірі від 15% до 30% від загальної вартості проєктів.
З кожної гривні публічних інвестицій держава фактично втрачає до третини потенційної цінності. Для бізнесу така неузгодженість також створює ризики – від неможливості прогнозувати строки виконання контрактів до заморожування оборотних коштів через несвоєчасне затвердження змін у проєктах чи фінансуванні.
У деяких випадках це призводить до розриву договірних зобов"язань, судових спорів і фактичного знищення ділової репутації підрядників.
Тож відсутність єдиної моделі управління проєктним циклом – це не просто технічна вада, а системний чинник економічної неефективності, який щороку коштує державі мільярди гривень, а бізнесу – час, ресурси та довіру до партнерства з державою. Вирішення цієї проблеми потребує не чергової постанови, а інституційної другої хвилі реформи.
Якщо перша хвиля створила архітектуру правил, друга має сформувати механізми, що забезпечують їхнє виконання.
Йдеться про розбудову професійної інфраструктури управління проєктами – офісів управління інвестиціями на центральному, регіональному та місцевому рівнях. Такі структури мають стати центрами компетенцій, які супроводжують проєкти від підготовки до введення в експлуатацію, забезпечують контроль за строками, бюджетом, якістю та звітністю.
Без них система залишиться декларативною. Читайте також Як підвищити спроможність громад з підготовки інвестпроєктів Не менш важливим завданням є інтеграція цифрових інструментів.
DREAM, Prozorro, Єдиний реєстр будівельної діяльності, закупівельні майданчики МФО, системи фінансового моніторингу та державного аудиту мають бути об"єднані в єдину логіку даних.
Це дозволить відстежувати кожен проєкт – від моменту ідеї до фактичного завершення – і публічно бачити, скільки часу, ресурсів і рішень знадобилося, щоб досягти результату.
Без цього прозорість залишиться фрагментарною, а контроль – постфактумним. Реформа ПІМ уже довела, що держава здатна переходити від політичних рішень до аналітичних.
Наступний крок – перетворити цей підхід на управлінський цикл, який завершується результатом, а не просто розподілом коштів.
Бо ефективність публічних інвестицій визначається не кількістю затверджених планів, а якістю реалізованих проєктів. Публічні інвестиції – це не лише бюджетні рядки, а матеріалізована політика розвитку: лікарня, що реально працює; дорога, якою безпечно проїхати; енергетичний об"єкт, що генерує стійкість громади. ПІМ дала країні важливий інструмент – логіку планування.
Тепер потрібно додати до неї логіку управління.
Лише тоді ми зможемо говорити не про реформу на папері, а про повноцінну систему, де кожен проєкт – це не ризик, а інвестиція в розвиток держави.