Цифровізація без електрики: чи готова Україна до AI-навантажень?

AI, Big Data, дата-центри, хмарні обчислення – усе це не працює без відповідної інженерно-технічної інфраструктури, яка споживає гігантські обсяги електроенергії.
Проблема у тому, що ці обсяги значно більші, ніж більшість людей можуть собі уявити. І якщо уряди, особливо в Україні, не зрозуміють це вчасно, ми можемо не встигнути за власною цифровізацією.
Це може статися не тому, що бракує таланту чи технологій, а тому, що банально не вистачить електроенергії для живлення цієї інфраструктури. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), дата-центри до 2030 року споживатимуть понад 945 ТВт·год електроенергії на рік – більше, ніж вся Японія.
А Goldman Sachs прогнозує зростання навантаження на електромережі на 165% лише за найближчі п’ять років. Це не гіпотези, не футурологія – це офіційні прогнози міжнародних аналітичних та інвестиційних інституцій, які впливають на траєкторію глобальних енергетичних трансформацій.
І вони синхронно сигналізують, що енергетична система світу не витримує темпів цифрового зростання. У Європі наслідки відчувають вже сьогодні.
Станом на 2022 рік в Ірландії дата-центри споживали понад 17% усієї електроенергії країни.
МЕА заявило, що за таких темпів центри обробки даних країни можуть подвоїти своє споживання електроенергії до 2026 року, а з огляду на швидке проникнення застосувань штучного інтелекту на ринок, спрогнозувало, що сектор досягне частки 32% від загального попиту на електроенергію в країні у 2026 році. У Нідерландах ця цифра становить більше 3%.
Франція, Іспанія та Німеччина запускають власні AI-кластери, які працюватимуть у режимі безперервного енергоспоживання.
Очікується, що європейський попит зросте більш ніж утричі до 2030 року.
Але тут і виникає парадокс, який полягає у тому, що навіть розвинені країни ЄС не мають достатньо гнучких потужностей, щоб балансувати навантаження, яке створює AI-економіка та інфраструктура, що її повинна обслуговувати. Читайте також: Що робити, щоб штучний інтелект вас не замінив В Україні ситуація ще критичніша.
Ми відновлюємо пошкоджену генерацію, розширюємо частку ВДЕ, намагаємось інтегруватися до енергосистеми ЄС, але при цьому майже не маємо маневрених або акумулюючих рішень.
І в цій ситуації починаємо говорити про діджиталізацію тоді, як електромережа не витримує навіть старих навантажень. Цифрова інфраструктура має властивість "хитати" енергосистему.
Потужні обчислення, обробка відео, генерація мовних моделей – усе це концентрується у пікові години, а енергоспоживання в дата-центрах за секунди може вирости в 10 разів. Ми говоримо про хвилеподібне споживання, яке неможливо покрити лише сонцем чи вітром.
Акумулятори? Так, але їх вистачає на години.
А що, коли потрібно забезпечити енергію на добу, тиждень, сезон? У цієї проблеми є лише одне адекватне рішення – водень.
Його можна виробити з надлишків ВДЕ, зберегти, транспортувати, перетворити в електроенергію, аміак чи метанол.
І головне – масштабувати.
Це єдиний реальний спосіб зберігати енергію у промислових обсягах.
Саме тому в Німеччині та Австрії вже будують Hydrogen Valleys, інтегровані з AI-інфраструктурою.
У Франції водень використовують не лише у промисловості, а й у балансуванні мереж. Європейська комісія ще у 2020 році визначила водень як один із трьох ключових елементів для енергетичної незалежності ЄС у Hydrogen Strategy for a Climate-Neutral Europe.
Водень – не альтернатива, а умова енергетичної стійкості в цифровому світі. І саме тут починається український парадокс.
Ми маємо технічний потенціал – ВДЕ, газотранспортну систему.
Ми маємо політичну основу – угоду з ЄС про стратегічне партнерство у сфері водню (2021).
Ми навіть маємо експертну спільноту та громадські ініціативи, як то робоча група з розробки та впровадження водневої реформи в Україні у межах Ukraine Energy Initiative Глобального договору ООН в Україні. Але ми не маємо головного – політичних рішень. Читайте також: Магазин без черг і касирів Водень та водневі технології досі не мають повноцінного регуляторного середовища для розвитку.
Закон про гарантії походження не ухвалений.
Регулятор не передбачає механізмів участі водневих установок у ринку допоміжних послуг.
Жодного слова про водень у тарифній політиці.
І все це відбувається в умовах, коли Україна претендує на статус енергетичного партнера ЄС. План пріоритетних дій уряду на 2025 рік серед кроків містить розроблення та схвалення Водневої стратегії України на період до 2050 року і затвердження операційного плану заходів з її реалізації, який мав бути реалізований до закінчення червня 2025 року, але так і залишається лише на папері. Неважливо, що є причиною такого зволікання – нездатність мислити на кілька кроків уперед чи саботаж.
У будь-якому разі, ситуація тривожна.
Оскільки бездіяльність – це також вибір.
І цей вибір сьогодні коштує нам місця у майбутньому енергетичному ланцюзі Європи. Щоб зрозуміти глибину цієї проблеми, потрібно поглянути ширше й не зводити її лише до питань енергетики.
Йдеться не просто про генерацію чи балансування мереж, а про основу майбутньої цифрової економіки.
У світі, де рішення приймають алгоритми, а дані стають головним ресурсом, енергія вже не просто паливо, а необхідна умова існування цієї системи. Якщо Україна не закладе цей фундамент зараз, вона ризикує втратити не лише позицію в енергетичному ланцюзі Європи, а й місце у цифровій трансформації, де енергетика та технології тісно переплетені. Цифрократія неминуче стає новою формою економічного та політичного впливу, де контроль над цифровими платформами, алгоритмами та обчислювальними потужностями формує реальність швидше, ніж класичні інститути влади.
Але ця нова "архітектура управління" не існує у вакуумі: вона спирається на матеріальний фундамент енергетичних систем. Штучний інтелект, дата-центри та хмарні обчислення не є абстрактною технологією.
Це радше енергетичні фабрики 21-го століття, які перетворюють електроенергію у цифрові послуги, дані та управлінські рішення.
Саме тому цифрова влада й енергетика перебувають у прямому симбіозі: перша задає темпи розвитку, друга – визначає межі можливого. Впродовж наступного десятиліття стане очевидно, що цифровізація не просто споживає енергію, а фактично визначає й, по суті, диктує її архітектуру.
Енергосистема більше не може бути статичною мережею генерацій та споживачів.
Вона невідворотно трансформується у динамічну, маневрену платформу, яка реагує на імпульси та сигнали цифрової економіки. Хвилеподібне навантаження від AI та Big Data змусить енергетику відмовитися від інерційності й перейти до стану постійної адаптації.
Це означає, що в майбутньому енергетичні баланси будуть проєктуватися не лише під промисловість чи населення, а під алгоритми, що генерують попит із мікросекундною точністю. Читайте також: Чатбот, який може стати твоїм другом або забере твою роботу.
Чим небезпечна нова розробка OpenAI? У цьому контексті водень виступає не просто технологією, а ключовим елементом системи, здатним стати єдиним буфером між цифровими піками споживання та реальною інфраструктурою генерації.
Hydrogen Valleys, що інтегруються з AI-кластерами у Європі, демонструють, що новий енергетичний порядок вибудовується не навколо традиційних електростанцій, а навколо вузлів, здатних одночасно зберігати, балансувати та перетворювати енергію для цифрової економіки. Цифрократія таким чином формує попит на водневі технології, а водень забезпечує її виживання.
Це двостороння залежність, яка визначатиме енергетичну політику наступних десятиліть. Для України це означає радикальну зміну стратегічної оптики.
Бути лише транзитером електроенергії чи сировинним придатком для європейської мережі вже недостатньо.
Потрібно мислити категоріями інтегрованої енергетично-цифрової інфраструктури, де водень є не кінцевою метою, а системо утворюючим елементом. Читайте також: Які можливості для інвестицій є в українській сфері енергетики Якщо держава сьогодні не створить нормативного поля для водневих хабів, гарантій походження та участі водню у балансуванні, завтра Україна не просто відстане від ЄС, а втратить можливість бути частиною цифрової енергетичної екосистеми континенту. Таким чином, взаємозалежність цифрократії та енергосистеми стає визначальною рисою нової економіки будь-якої розвиненої країни.
Технології обробки даних і зберігання енергії більше не можуть розвиватися ізольовано.
Зростання цифрових навантажень робить їх взаємозалежними, оскільки потужності для обчислень потребують стабільних джерел енергії, а енергосистеми змушені підлаштовуватися під ритм цифрової інфраструктури. Той, хто зможе поєднати ці два напрями сьогодні, отримає не тимчасову перевагу, а основу для стабільності та впливу у майбутній цифровій економіці.