Дари забирання

Тиждень, 23 січня 2022. Опубликовано 08:35 24 января 2022 года Як архаїчні практики влади діють у модерних державах і суспільствах.

 Злочинний світ знає чимало хитрих прийомів, як переконати жертву, що вона не лише винна в нападі на неї, а й повік зобов’язана відшкодовувати нападникові збитки за “провокацію” його нападу. У кожній ситуації тему провини жертви обігрують по-різному, але в нескінченних варіаціях завжди присутній мотив покарання “нечестивця” за знехтування ним “священного”. Французький антрополог Рене Жирар описав це як механізм творення цапа-відбувайла. Байдуже, чи винен ти насправді, — головне, що таким тебе визнала певна більшість, яка так прагне перекласти на жертву своє зло й “очиститися”. Отже, ти приречений і ніхто не почує твого волання про справедливість, бо самоочевидність того, хто нападник, а хто жертва, у такій ситуації зникає.

Цап офірний невмирущий

Навряд чи “духи підворіття” читали Рене Жирара і свідомо діють за описаною ним схемою. До того ж злочинець-одинак може вчинити зі своєю жертвою майже все, крім єдиного: зробити її цапом-відбувайлом. Для перетворення об’єкта нападу на предмет заклання нападник потребує групи підтримки, а також ґанджу в моралі та праві, який не дає змоги розпізнати в його діях злочин. “Як гарно він його опустив!”, — твердить група підтримки, миттєво поповнюючись тими, хто від себе додає жертві копняка, плювка, свисту чи кривої посмішки в знак солідарності з переможцем. Зацькованого враз цураються знайомі, колеги й друзі, до того ж деякі з них опиняються серед напасників. Цькування руйнує його особистість, зв’язки й соціальний статус, перекриває виходи в інші суспільні ніші. Глибину “опускання” вимірюють не фізичною силою, а дошкульністю ударів, що заганяють жертву в глухий кут. Надто сильне побиття може викликати співчуття в групі підтримки та спричинити до її розпаду, тому моральне насильство має переважати фізичне, адже метою цькування є суспільна смерть, а не біологічна. Цькування має бути “гарним”, триматися в межах певної естетики, пов’язаної зі сміховинним, а отже, привабливим. Воно привласнює також етику, бо прагне морального вбивства, неможливого без колективного схвалення.

Жертвопринесення Іфігенії, фреска з Помпей. Щоб довести свою першість серед ахейських царів, Агамемнон мусив принести найбільшу жертву — власну доньку 

І головне: цькування діє за принципом центрифуги і є інструментом творення неформальної влади. Що більша безвихідь жертви, то запальніші азарт і зловтіха охоплюють групу підтримки переможця: кожен радіє, що розчавили не його, а іншого, і що зараз він у стані переможця, а отже, в безпеці. Але такий “щасливець” добре знає, що наступного разу можуть розчавити і його самого, тож за свою безпеку він ладен платити керманичу цькувальної центрифуги ницою покірністю й виконанням забаганок. Учаснику групи підтримки неприємно усвідомлювати, що він, як і решта, є лише дрібною деталлю центрифуги цькування, тому він воліє вимкнути це усвідомлення, а не центрифугу. Звеличуючи нападника-переможця, він компенсує свою беззахисну нікчемність у культі перемоги, що потребує “покараного нечестивця” для перекладання на нього всього, що защемляє сумління. Так офірний цап стає чинником формування й “самоочищення” колективу “переможців”, зміцнення його ієрархій і знецінення альтернатив щодо них.

Коли розпинали Ісуса Христа, “народ юдейський” був охоплений нечуваним екстазом єднання з правителями й первосвященниками Юдеї. Якби сучасний журналіст, привчений вважати “голос народу” за істину, писав про цю подію репортаж, його висновок був би передбачуваним: демократія перемогла, зло покарано. У різних варіаціях ця схема відтворюється під час “булінгу” в соцмережах, шкільного “мобінгу”, шельмування колег літературними й науковими середовищами, боротьби за виживання “офісного планктону”, апаратних ігор бюрократів тощо. Отже, ця історія стара як світ і нудна в одноманітті повторення. Цікаве в ній лише те, що її завжди намагаються видати за щось інше, найчастіше — за демократію, адже зовні цькування схоже на волевиявлення більшості. І жертва, і цькувальник мовчать про свої справжні ролі або воліють говорити про них як про своєрідну гру. Так само важко викрити й неформальні відносини влади, які камуфлюють розмовами про честь, дружбу, допомогу, дарування, захист скривджених і високу мету, часто приховуючи за цим щось протилежне.

Будинок таємної спілки в Меланезії, світлина початку ХХ століття. Для меланезійців дарування було невіддільно пов’язане з установленням відносин влади: той, хто дає, здобуває зверхність над тим, хто бере 

Закон і право сліпнуть у цій площині, а мораль у ній шкутильгає на обидві ноги. У Давньому Римі благородні патриції гостинно приймали у своїх домах народних трибунів, філософів, поетів та істориків — тих, хто формує суспільні уявлення про справедливість. Щедрими дарунками й благодіяннями вони втягували цих поважних, але не обтяжених статками людей у коло своїх клієнтів. Не цуралися й зв’язків зі злодійським дном. У боротьбі з ворогами свого патрона “аристократи духу” спільно з “духами підворіття” при світлі дня й у темряві ночі демонстрували вбивчу силу своїх ремесел. Віктор Гюго, цей захисник скривджених і зневажених, як стверджував Андре Моруа, мав власну “театральну партію”, що освистувала вистави конкурентів і цькувала їх через газети, доводячи до божевілля й банкрутства. Не гребував він і тим, щоб у своєму кабінеті випробовувати актрис на придатність до театральних ролей, визначаючи їхню долю грою власної примхи. Його брат Ежен, амбітний літератор, скінчив свої молоді літа в психіатричній лікарні та забрав із собою таємницю демонічної конкуренції між близькими родичами. Боги, іменем яких повсякчас цькують “неправедних”, щоразу виявляються смертними, а “великі ідеї” — сумнівними, проте сама практика цькування лишається.

Мова дарунку та власності

Цькування й патрон-клієнтське мереживо викрити так само важко, як і зловити міфічного Протея, який не має власного тіла, бо завжди перевтілюється. Тому про такі речі легше говорити мовою міфу й художніх образів, ніж наукової термінології. Даремно соціолог Еміль Дюркгейм стверджував, що жоден соціальний інститут не може спиратися на несвідому оману чи свідомий обман. Цю його думку, висловлену в 1912 році, спростувала Перша світова війна, яка призвела до появи тоталітарних режимів та ідеологій. Однак у часи, коли люди ще не знали засобів масової інформації, свідомий обман не заходив так далеко. Давні суспільства мали вигляд строкатого черезсмужжя невеликих спільнот, і зв’язки між цими групами були значно слабшими за внутрішні. Лише політичні й релігійні інституції, а також економічний обмін формували з того різноманіття щось схоже на суспільство. Зручна правда несвідомої омани в спільнотах складно поєднувалася з туманними істинами, які накидали держава та церква.

“Христос перед народом” Квентіна Массейса, 1515 рік. Суд над Ісусом Христом є класичним прикладом того, як цькування жертви єднає юрбу з правителями 

Щоб зрозуміти, чим були спільноти до появи суспільств, завітаймо вслід за етнологами Ріхардом Турнвальдом і Броніславом Маліновським до Меланезії початку ХХ століття. Тамтешні люди жили ізольованими селищами, однаковими за будовою: осторонь сімейних хиж розташовувався великий будинок “таємної спілки”, право доступу до якого мали тільки посвячені чоловіки. Посвячення було огорнене таємницею й міфами, що наділяли посвяченого магічною здатністю обертатися на істоту, духовно й фізично вищу за простих смертних. Авторитет чоловіка в селищі залежав від його членства й рангу в цій спілці. Вступ до неї потребував внеску: свиней, килимків, мушель, а просування вгору по рангових щаблях визначалося частотою й обсягами внесків. Їх сприймали не як плату, а як дар, що доводив спроможність чоловіка здобувати багатство та щиросердно його віддавати. Натяк на підміну дару платнею вважали страшною образою, адже дар мав бути дивом, а не хабарем.

Власність у спілці втрачала сенс, хоча про неї мали чітке уявлення в сімейних хижах та у взаєминах з чужинцями. Той, хто вносив більше за інших, а також дивував надзвичайними вчинками, здобував відповідну репутацію й урешті ставав керівником релігійних і військових справ спілки. Він розподіляв дичину після полювання, ділив данину, стягнуту з сусідніх селищ, заляканих воєнними виправами спілки, влаштовував свята й частування в селищі, допомагав і захищав. Своєю владою він завдячував спроможності дарувати та переконувати спільноту в тому, що він це робить не з власної користі, а задля дива. Звідси походив імпульс зобов’язання, що згасав з віддарюванням або викриттям корисливості, що не відповідала претензії на диво.

Хоч би яким винахідливим був цей шанолюбний добродій, він не завжди випереджав конкурентів, які діяли тим самим робом. Його зраджували родичі та спільники, коли їм набридало “годуватися його славою” й живити її власними ресурсами. Змагаючись у марнотратстві, шанолюбці виснажували статки своїх родин, а мешканці сусідніх селищ, надміру залякані примусом до данини, або відселялися, або об’єднувалися для спільної відсічі. Внутрішні конфлікти в спільноті призводили до вигнання меншості, яку протиставляли більшості, а спалахи ворожнечі завершувалися обміном дарами на знак миру. Баланс відновлювався: хто більше давав, той більше здобував, хто забирав усе — втрачав усе: скнара опинявся в ізоляції, як і напасник. Грубу силу тут зв’язували путами численних ритуалів і табу, а розв’язували в час кризи, що спричиняла дисбаланс, або під час ритуальних війн, які вели за певними правилами задля поновлення такого ж таки хиткого балансу.

Броніслав Маліновський заперечив марксистське тлумачення прадавнього дарообміну як “первісного комунізму”. Під час дарування, міркував він, відмінність між “моїм” і “твоїм” не зникає, а посилюється, бо дарунки дають не випадково, а для виконання чи накладання зобов’язань. Беруть їх вельми обачно, усвідомлюючи наслідки й прискіпливо зіставляючи віддане з отриманим. “Найголовніший мотив дарування — шанолюбство в демонструванні майна та влади — відразу виключає всяке уявлення про комуністичні тенденції або інститути. Не завжди, але здебільшого давання багатств становить вияв зверхності того, хто дає, над тим, хто бере”, — писав Маліновський.

Як далеко заходила влада того, хто дає, над тим, хто бере? Антрополог Маршалл Салінз відзначив, що найвдаліший меланезійський “big-man” (з англійської — “великий муж”) збирав щонайбільше 80 спільників і ставав лідером (“centеr-man”) для кількох спільнот, організованих у схожий спосіб. Він не мав інших важелів примусу, крім зобов’язальної сили своїх дарів, власного рангу в “таємній спілці” та особистої харизми. Дослідник американських ірокезів Льюїс Генрі Морґан писав, що під орудою їхніх вождів зрідка збиралося більш ніж 50 вояків. Гомер, який описав прибулі до Трої грецькі кораблі так прискіп­ливо, що це більше пасує пересуду весільних дарів, ніж героїчному епосу, засвідчив, що в кожному з них було від 50 до 120 вояків. Кожен загін мав вождя, підвладного певному “centеr-man’ові”: мікенський цар Агамемнон володів 100 кораблями, герой Ахілл — 50-ма. У тюркському епосі йдеться про “40 батирів”; згадаймо також кількість розбійників у казкового Алі-баби. Ці цифри не випадкові, вони вказують на максимальну кількість людей, придатних для керування за відсутності державних інституцій. Зрештою, шкільні вчителі теж знають, якими малокерованими стають учні, коли їх у класі понад 30 осіб.

Агамемнон став головним над ахейськими царями не лише тому, що мав найбільше військо, а ще й завдяки покладанню на вівтар спільної справи найдорожчого, що в нього було. Свою доньку Іфігенію цар Мікен мусив принести в жертву богині Артеміді, щоб 1186 кораблів з 29 загонами, зібраними в 164 краях Греції й на чолі з 46 царями рушили карати Трою. Отож його лідерство ґрунтувалося на засадах, схожих на меланезійське дарування, а причина цього “посполитого рушення” нічим не відрізнялася від звичайного призвідника війн у Меланезії: забрали жінку. І завершитися Троянська війна мала так, як меланезійські бойовища: обміном дарами. На це натякає згадка “троянського коня” в гомерівському епосі, написаному через 700 років. Минуло дванадцять століть після знищення Трої, коли давньоримський поет Вергілій вклав в уста легендарного Лаокоона застереження брати облудні дари. Тоді прадавні міфи було переосмислено й наділено характеристиками, не властивими зниклій давнині. Щоб уловити первісне “дихання” міфу й очистити його від пізніх нашарувань, кінорежисер П’єр Паоло Пазоліні в екранізації “царя Едіпа” створив антураж, більше схожий на доколоніальну Африку чи Меланезію, ніж на Фіви часів Софокла.

Чарівна казка сучасності

Рене Жирар даремно вважав міфи призвідцями цькування, а їх раціональне викриття — запобіжником від міметичного насилля (“роби як усі”). Цькування не поширюється як епідемія, а міфи самі по собі не є її збудниками. У міфологічних спільнотах цькування не заходило так далеко, як у сучасних суспільствах, бо зацькований завжди міг піти в безвість. Міф інуїтів про жінку та її синів-цуценят істотно відрізняється від середньовічного уявлення про єврейку, яка буцімто народжувала поросят. Перший стосується прадавніх ініціацій, а друге є демонізацією, похідною від збочень пізньої релігії. Та й упослідження людей минулого від імені нібито досконалішої сучасності аж ніяк не посвідчує прогрес, а є банальним самоствердженням коштом тих, хто не може відповісти.

Прагматичне тлумачення міфу вказує на зникання регульованих ним спільнот. Натомість виникали суспільства з інституціями, що спиралися на закон, право й мораль, зафіксовані на письмі. “Інститути первісних суспільств докорінно відрізняються від наших, — писав Ріхард Турнвальд. — Тоді, коли наші визначені писаними статутами й умовами, які приводить у рух законотворча машинерія, їхні полягають у звичаях і традиційній поведінці людей. Отже, вони можуть змінюватися без формальностей і здатні адаптуватися до нових обставин”. Добро і зло в міфологічній спільноті були не абстракціями, а “живими істотами”, яких тримали в рівновазі навіть ціною кривавих офір.

Писане слово порушило цю рівновагу. Його “первородним гріхом” було те, що воно слугувало засобом стягнення податків, себто забирання без віддавання. Ним напускали туману в езотеричних текстах, що виправдовували такий дисбаланс. Лише в Давній Греції воно зірвало з міфу флер таїни, перетворивши його на загальнодоступну розповідь, яку можна підважити сумнівом або обернути на метафору чи алегорію, дбаючи про рівновагу в суспільстві. Цар Македонії Александр дорікав Арістотелеві за виклад високих смислів “ницому люду”, бо вважав знання таємним міфом, призначеним для обраних. Література використовувала міфічні сюжети як цеглу з давніх руїн, не переймаючись сенсом її кладки. Однак міф, розібраний і перекладений на раціональний лад, не втратив притягальної сили — він живив і надихав. Низини культури успадкували від міфу чарівну казку, що вбирала в себе уламки епізодів пізнішого життя. Вона тому й лишалася чарівною, що в ній не діяли закони фізики й суспільні норми. “Казка взагалі не знає співчуття”, — стверджував фольклорист Владімір Пропп. Її персонажі перевтілюються, домовляються, обмінюються дарами й послугами, чинять так, як колись міфічні герої, але, на відміну від них, не створюють тривких правил. У казці завжди є гра мисливця з дичиною, у якій виграє вправніший у напусканні мани, а отже, істина не є її метою. Осівши на соціальному дні, казка вигодувала злодійську баладу і крутійський роман. З низин фольклору на мистецькі вершини її підняла література романтизму. Віктор Гюго спрямував романтичне “двосвіття” у вимір соціальної справедливості, конкуруючи з реалістами, які шукали правди в “народних масах”. Мисливське походження чарівної казки давалося взнаки щоразу, коли суспільні струси підіймали соціальний низ на політичний верх і призводили до облавного полювання одностайної більшості на демонізовану меншість. Революції ставали демократичними тільки з появою інститутів, зіпертих на принцип “свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого”. У публічному просторі, де важить лише аргумент і його прозорий виклад за певними правилами, меркли казкові чари збирання мисливців на полювання дичини.

Радянський “вор в законі” Геннадій Карьков (сидить у центрі) з групою кримінальників. У кризових суспільствах, де архаїка виходить назовні, в’язниця стає місцем посвячення у “справжні чоловіки” 

Мисливська вдача, звісно, може проскочити між “буквами” закону, особливо коли їх пишуть не надто щільно, але не вона їх пише. У неофіційній паралелі щодо законної влади завжди є місце патрон-клієнтським осередкам. Однак здатність патрона збільшувати кількість залежних людей лишилася на рівні меланезійського “big-man’а”: кілька десятків, максимум 100 осіб. За висновком соціологів Шмуеля Айзенштадта й Льюїса Роніґера, патронові доступні тільки вторинні ресурси й мікрорівень. Він може сприяти інституції чи зловживати своїм місцем у ній, знижуючи її ефективність, але не він визначає її мету.

Міфологічні спільноти не зникли як “пережиток”, а відступили в глибини периферії. Етнологиня Ольга Артьомова узагальнила свої спостереження сучасного стану корінних австралійців висновком про “нерозчинену первісність”. Люди “з Біблією в одній руці й гвинтівкою в другій” порушили їхній лад і змогли прищепити їм лише використання техніки. Тубільці зберегли схильність до мисливства й рибальства, мають позашляховики та моторні човни. Вони грають у карти на гроші й ставляться до цього серйозно, як до промислу. Злочинність, пияц­тво, безлад і бруд стали прикметами їхнього життя. Надання виборчих прав і соціальної допомоги не вивело їх з цього стану. Серед них, звісно, є “європеїзовані” люди: “домашні” хлопчики й дівчатка з “хороших сімей”, на відміну від “вуличних”, які добре вчаться й отримують заохочення від уряду. Однак успішне навчання в школі наражається на цькування, що призводить до соціальної ізоляції. Більшість підлітків вважає непрестижним відвідувати школу, прагне “подвигів” і йде на злочин, щоб потрапити до в’язниці та набратися там “престижу”. Ув’язнення вони сприймають як аналог давніх ініціацій, тюрма стала для них тим, чим колись була “таємна спілка”: місцем посвячення у “справжні чоловіки”.

На соціальному дні Європи також осіло чимало уламків давнього життя. “Вони ще не вросли в модерне суспільство, вони вкинуті в нього або, рідше, як у випадку з гангстерським середнім класом Сицилії, вдираються в нього”, — зауважував історик Ерік Гобсбаум. Уявлення в’язниці як “місця справжніх чоловіків” неважко помітити й на пострадянському просторі, особливо в індустріальних регіонах, де панує культ техніки, грубого примусу, жадоби до матеріальних благ, зневаги до особистості й гуманітарного знання, здатного врівноважити взяття й віддавання. Поезія радянського барда Владіміра Висоцкого відтворила досвід дитинства в підворіттях повоєнної Москви: “И вот ушли романтики из подворотен ворами”. Археолог Лєв Клейн, який сидів у радянській в’язниці, пояснював тюремні ініціації (коронування “вора”, рангування в’язнів) прадавньою історією, антрополог Константін Банніков у “дєдовщині” Радянської Армії вбачав дію “архаїчного синдрому”.

Хоча СРСР і вдавав із себе найпрогресивнішу державу світу, життя в ньому рясніло архаїкою. Як помітив Марсель Мосс, дослідник міфологічних спільнот і теоретик дару, більшовицька, фашистська й нацистська партії були схожими на первісні чоловічі спілки, заховані від очей “простих смертних”. Спільними для них був і культ “вождя”, якого ідеологія підійняла до захмарних висот, звідкіля він “дарував” закони, промисловий розвиток, освіту й усю решту життєвих благ. Чарівна казка “марксизму-ленінізму” обертала все, що створювали люди, на те, що існує тільки завдяки “вождеві”. Цей міфічний деміург також таврував прокляттям “відщепенців”, які зневажили його дари, а отже, становили загрозу для суспільства. Цей імпульс приводив у рух цькувальну центрифугу величезного масштабу. Машинерія тоталітаризму доводила “гнів народний” до екстазу “єдності народу, партії та уряду” — точно як під час розп’яття Христа або згодом знищення єретиків іменем Христовим. Тоталітарне суспільство не існує інакше, як знеособлений натовп, згуртований постійними мобілізаціями на знищення всього, що від нього відрізняється. Бути особистістю в ньому — це те саме, що живому опинитися в царстві мертвих, де, за висновком міфолога Джозефа Фрезера, живі ображають мертвих лише тим, що вони живі. Тільки уважний читач чарівної казки міг дійти висновку, що дарування всього насправді є забиранням усього. І щоб вижити в час панування такої логіки, треба вміти прикидатися мертвим.