“Зеленые” гонки. Как Украине не потерять доступ к рынку ЕС
Економічна правда, 26 февраля 2021. Опубликовано 16:55 01 марта 2021 года В 2015 году Украина впервые утвердила Национально-определенный взнос (НОВ) в выполнение обязательств по уменьшению выбросов парниковых газов. Документ предусматривал сокращение выбросов СО2 до 60% от уровня 1990 года.
Для України відлік з 1990 року дуже вигідний для того, щоб робити красиві заяви про швидкі темпи декарбонізації, не докладаючи зусиль для таких показників.
Після розпаду СРСР промисловість, яка була найбільшим джерелом викидів, значно впала, тож пропорційно зменшилися і викиди вуглецю.
Фактичний рівень викидів України на момент взяття зобов"язань у 2015 році становив 35% від рівня 1990 року. Тобто для досягнення цілі “60%” Україні можна було не лише нічого не робити, а навпаки — збільшити викиди майже вдвічі.
Міжнародний аналітичний центр Climate Action Tracker навіть вніс Україну до списку країн, чиї внески для досягнення цілей Паризької угоди критично недостатні та “не потребують практично жодних зусиль для їх досягнення”.
“Зелені” наміри України
У 2021 році Україна готується взяти на себе зобов"язання щодо другого Національно-визначеного внеску (НВВ2). У найближчі місяці уряду потрібно визначитися з тим, наскільки держава готова зменшити викиди СО2.
У грудні 2020 року президент Володимир Зеленський оголосив на саміті кліматичних амбіцій, що Україна може скоротити викиди парникових газів у межах 36-42% від рівня 1992 року.
Однак за словами міністра захисту довкілля та природних ресурсів Романа Абрамовського, у його відомстві шукають консенсусне рішення, аби поставити ще більш амбітну мету.
Для пошуку балансу між економічним зростанням, зменшенням викидів СО2 та виконанням взятих зобов’язань у січні в уряді запрацювала міжвідомча робоча група, яка впроваджуватиме європейський “зелений” курс (European Green Deal).
Перше засідання комісії відбулося 19 січня 2021 року, а в грудні 2020 року Україна надіслала до ЄС позиційний документ щодо участі в імплементації Green Deal.
Робоча група з питань розробки другого Національно-визначеного внеску у 2020 році презентувала кілька сценаріїв декарбонізації. За умови часткового впровадження змін до чинного законодавства, але без структурних змін в енергетиці та економіці (базовий сценарій), до 2030 року можна досягти скорочення викидів на 54%.
Утім, навіть такий сценарій потребує значного фінансування. Для реалізації базового сценарію потрібно 168 млрд євро інвестицій.
Найпрогресивнішим з точки зору екології є сценарій кліматично нейтральної економіки, який передбачає скорочення викидів вуглецю до 2030 року на 73%. Цей сценарій найдорожчий і потребує залучення 256 млрд євро.
Водночас загальний обсяг капітальних інвестицій в Україну за 2004-2019 роки становив 318 млрд євро. Обсяг інвестицій в енергоефективність та інфраструктурні проєкти, які впливають на зменшення викидів, значно менший.
Де брати кошти
Очевидно, що перед визначенням амбітних цілей у рамках НВВ2 уряд України має визначитися з конкретними механізмами фінансування кліматичних заходів. Зараз з цим велика проблема, оскільки жодна із секторальних політик не передбачає джерел фінансування процесу декарбонізації промисловості.
Багато говорять про цільове використання надходжень від екологічного податку, співпрацю з міжнародними фінансовими інституціями і створення фондів, які будуть залучати кошти від міжнародних фінансових установ. Проте зрозуміло одне: в Україні немає і не буде прямого бюджетного фінансування екомодернізації.
“На жаль, зараз дійсно бракує фінансових інструментів, які б стимулювали модернізацію українських підприємств. Ми виступаємо за те, щоб екологічні кошти мали цільове використання.
Потрібно створювати фонд як окрему юридичну особу, а не просто статтю в бюджеті. Фонд повинен мати можливість ухвалювати різні програми під потреби стимулювання і залучати міжнародні кошти”, — каже заступниця міністра захисту довкілля та природних ресурсів Ірина Ставчук.
Вона також додає, що найбільш ефективним механізмом модернізації приватних підприємств із залученням коштів з фонду декарбонізації є співпраця з банками.
“Кошти будуть розподілятися за певними критеріями під програми модернізації через систему кредитування, покриття тіла кредиту чи відсотків. Це найбільш ефективний та швидкий механізм”, — зазначає заступниця міністра.
Отже, щоб розраховувати на декарбонізацію економіки за приватні кошти, потрібні чіткі фінансові стимули.
Поки що єдиним таким стимулом є законодавча норма “зелена електрометалургія”, яка звільняє металургійні заводи з низьким рівнем викидів від додаткових платежів на користь виробників електроенергії з поновлюваних джерел. Автор цієї норми — заступник голови парламентського комітету з питань економічного розвитку Дмитро Кисилевський.
Така практика поширена в Євросоюзі. Наприклад, Німеччина звільняє промислові підприємства, що впроваджують проєкти з декарбонізації, від сплати екологічного податку на користь виробників “зеленої” електроенергії.
Ця норма також має статус закону та зафіксована в Renewable Energy Sources Act 2021. Це положення міститься і в Національній водневій стратегії Німеччини. Тобто будь-який інвестор, що вкладає кошти в промислове виробництво, наприклад, водню, не буде компенсувати витрати інвесторів у “зелену” енергетику.
Що відрізняє Україну від Німеччини? Якщо офіційний Берлін уже проваджує цю норму, то українська бюрократія знищує будь-які позитивні наміри вщент.
Понад пів року пройшло з моменту законодавчого схвалення “зеленої електрометалургії”, проте жоден металургійний завод в Україні поки не отримав такий статус. Затвердження порядку його надання затягує Кабінет міністрів.
Така ситуація не спонукає інвесторів вкладати в екологію в Україні.
П"ять вітчизняних заводів — “Електросталь” (Курахово), “Інтерпайп сталь” (Дніпро), “Дніпроспецсталь” (Запоріжжя), “Енергомашспецсталь” (Краматорськ) та “Азовелектросталь” (Маріуполь), що вже відповідають вимогам European Green Deal — повинні разом з іншою “брудною” промисловістю дотувати “зелену” енергетику.
До речі, майже аналогічна ситуація складається в Австралії. На початку лютого прем"єр-міністр країни Скотт Моррісон оголосив мету про досягнення кліматичної нейтральності континенту до 2050 року завдяки новим технологіям, але отримав доволі жорстку відповідь: тільки технологій недостатньо, інвесторам потрібні фінансові стимули для їх впровадження.
Декарбонізація промисловості ЄС: метод батога і пряника
Щоб досягти зменшення викидів СО2, у ЄС, з одного боку, встановлюють жорсткі правила, аби промисловість мала стимул модернізуватися, а з іншого — виділяють значні кошти і створюють відповідні умови.
У країнах ЄС діють набагато вищі податки на викиди вуглецю, ніж в Україні. У середньому — 30 євро за тонну, а в деяких країнах вони в кілька разів перевищують середній показник. Лідером є Швеція, де податок становить 140 євро за тонну.
У таких умовах інвестувати в модернізацію підприємства набагато вигідніше, ніж платити високі податки. Тим паче, що гнучка система кредитування та політика державної підтримки “зеленого переходу” в країнах ЄС дозволяє залучити фінансування на вигідних умовах.
Податки на викиди СО2 мають цільове призначення і використовуються на заходи з боротьби з кліматичними змінами. Механізм цільового використання коштів є в багатьох країнах Європи — Фінляндії, Данії, Великобританії, Швеції.
В Україні теж є податок на викиди вуглецю, але ці кошти потрапляють у загальний фонд держбюджету. Крім того, ставка податку в десятки разів нижча, ніж у країнах ЄС.
До 2019 року ставка податку в Україні становила 0,41 грн за тонну. З 1 січня 2019 року вона зросла у 24 рази до 10 грн за тонну. За рік надходження від екологічного податку становлять 0,9 млрд грн.
“Є проєкт закону про щорічне підвищення екологічного податку на 10 гривень, щоб до 2024 року довести його до 30 грн. Документ поки що не винесений на розгляд Верховної Ради.
Зараз податок є, скоріше, фіскальним інструментом збору коштів, ніж таким, що створює підстави для модернізації підприємств заради зменшення виплат. У країнах ЄС екологічні податки формуються таким чином, що підприємству вигідніше модернізовуватися, ніж платити податок”, — зазначає Ірина Ставчук.
У ЄС підприємствам надають гранти для компенсації частини кредитів на закупівлю енергоефективного обладнання чи оптимізацію технологічних процесів на виробництві.
Крім того, країни виділяють кошти з держбюджету на екологічну трансформацію промисловості. Наприклад, уряд Німеччини виділив 2 млрд євро на виконання європейської ініціативи Green Deal.
За словами міністра охорони навколишнього середовища Свеньї Шульц, гроші будуть виділятися через державний Фонд енергетики та клімату для радикального скорочення парникових викидів підприємствами металургії, цементної, вапняної та хімічної галузей, які є найбільшими споживачами електроенергії.
У рамках цієї ініціативи другий за величиною виробник сталі в Німеччині — компанія Salzgitter AG — отримала від уряду 5 млн євро грантових коштів для переобладнання доменного цеху на використання водню замість коксу при виплавці чавуну.
Між електрикою та воднем
Загалом у металургії як одній з найбільш брудних галузей існує два шляхи модернізації для дотримання високих європейських екологічних норм: використання водню або електрики під час виплавки сталі. Наприклад, з 2013 року до 2020 року в країнах Європи реалізували масштабну програму модернізації металургійної галузі Steel Action Plan.
Виробники сталі мали доступ до дешевих кредитів, державної підтримки, могли модернізувати застарілі заводи та значно підвищити їх ефективність. Для інших через високі ставки податку на викиди СО2 єдиним економічно вигідним рішенням було закриття потужностей.
Показово, що у своїх стратегіях європейські сталевари вже повинні враховувати екологічні вимоги. Так, через European Green Deal шведський SSAB відмовився від купівлі великого металургійного комбінату IJmuiden в Нідерландах. Каменем спотикання стали саме дуже великі витрати на “зелений перехід” доменного виробництва.
В останні кілька років екологічним трендом у Європі став водень. Низка компаній заявила про намір перейти від використання викопних джерел енергії (вугілля, нафти і газу) до водню для досягнення кліматичної нейтральності.
Однак використання водню замість копалин — досить далека перспектива. На даному етапі єдина технологія, що дозволяє витримувати норми Green Deal, — це електросталеплавильний метод, де сировиною є металобрухт.
“Цінність металобрухту як більш екологічно чистої сировини для виробництва сталі буде зростати і в Україні, і за її межами у зв"язку з прагненням Європейського Союзу досягти вуглецевої нейтральності до 2050 року”, — зазначає Дмитро Кисилевський.
Переплавляючи металобрухт на сталь, заводи викидають значно менше CO2, ніж домені та мартенівські печі. Це яскраво демонструє найпотужніше українське електрометалургійне підприємство “Інтерпайп сталь”.
У його будівництво було вкладено 1 млрд дол, що дозволило Дніпру закрити “брудне” мартенівське виробництво, скоротити викиди СО2 у десять разів, а споживання газу — у вісім разів. Уже зараз рівень CO2 нижчий за показник, який ЄС планує досягти до 2050 року.
Завод “Інтерпайп сталь”
Проте в Україні електрометалургія ще недостатньо розвинена. За підсумками 2020 року її частка в сумарному виробництві сталі в країні не перевищила 5,5%.
Україна ризикує стати неконкурентною на європейських ринках
Як відомо, наприкінці 2019 року Єврокомісія презентувала масштабну програму — European Green Deal, яка передбачає перетворення ЄС до 2050 року на вуглецево-нейтральний континент. Документ містить низку економічних інструментів стимулювання процесу декарбонізації економік країн-членів ЄС і тих, які мають економічну співпрацю з Євросоюзом.
Щоб захистити своїх виробників та стимулювати зменшувати викиди виробників імпортної продукції, у ЄС висловили намір запровадити механізм вуглецевого коригування для імпортної продукції (СВАМ).
Більш детальні умови цього механізму обіцяють презентувати наприкінці першого півріччя 2021 року. Однак якими б не були умови, цей механізм точно торкнеться основних галузей українського експорту і джерел валютних надходжень — металургії та аграрного сектору.
В українському уряді прямо говорять, що така політика ЄС є потенційним бар"єром для експорту України, та зазначають, що будуть вести діалог, аби виграти час та отримати вигідніші умови для українських експортерів.
“У торгівлі ми маємо виходити з того, що угода про асоціацію побудована так, що дозволяє забезпечити однакові рамки для відкритої торгівлі і захисту від зміни клімату.
Відповідно, не існує ані потреби, ані доцільності встановлювати додаткові інструменти на кшталт СВАМ у торгівлі між Україною та ЄС.
Ми маємо вести про це діалог з Єврокомісією в наступні місяці, до того, як проєкт такого механізму буде представлений”, — зазначив міністр економіки Ігор Петрашко.
Проте настрій у Європі серед прихильників “зеленого” курсу дуже рішучий.
Наприклад, 5 лютого комітет з питань навколишнього середовища Європарламенту ухвалив жорстку резолюцію, за якою майже 94% імпорту, що робить викиди на теренах Європи, буде підпадати під дію вуглецевого податку.
Тобто тепер поряд з імпортною продукцією “брудних” галузей (теплова електрогенерація, металургія, цементна та хімічна промисловість) СВАМ охоплюватиме і товари нафтопереробки, целюлозно-паперової промисловості та алюмінієвої галузі.
Мета цього зрозуміла: запобігти так званому carbon leakage, коли потужності кліматично шкідливого виробництва з ЄС переносяться до країн, які не прагнуть радикального скорочення парникових викидів. Крім того, вуглецевий податок стимулюватиме такі країни до декарбонізації власних економік, як передбачає Паризька хартія.
“Є великий ризик, що “брудне” промислове виробництво з країн ЄС можуть перенести в Україну, Грузію, Албанію. Тому ЄС розглядає запровадження механізму, суть якого полягає в економічних та митних бар"єрах для нашої промисловості, якщо ми не будемо відповідати критеріям енергоефективності і нормам викидів вуглецю”, — каже колишній т. в. о. голови Державної екологічної інспекції Єгор Фірсов.
Відтак українська промисловість буде змушена змінюватися, щоб відповідати європейським нормам та директивам, або їй доведеться шукати інші ринки.
Показово, що заступник голови Єврокомісії Франс Тіммерманс назвав введення СВАМ “питанням життя та смерті” для європейської промисловості. Очікується, що Європарламент розгляне підтриману екокомітетом резолюцію 8-11 березня. У разі позитивного голосування це стане політичним закликом до Єврокомісії схвалити жорсткий варіант вуглецевого податку.
“Європейський механізм перебуває в процесі формування. Ми ведемо активні переговори з ЄС, щоб розуміти їх плани і бачення, максимально підготуватися і захистити експортерів.
Головна мета українського уряду — проговорити такі умови з європейською стороною, які мають найменший вплив на бізнес, можливо, якісь виняткові ситуації. Є кілька сценаріїв подій.
Якщо ми будемо змушені платити податок СВАМ, то ми хочемо, щоб ці кошти залишалися в країні та йшли на модернізацію підприємств. Сценарій, коли Україна запровадить співставний рівень податку, ми теж обговорювали”, — зазначає Ірина Ставчук.
За даними DiXi Group, експорт чорних металів до ЄС у 2019 році становив 3,145 млрд дол або 15,2% від загального обсягу експорту України до ЄС, тому втрата конкурентоздатності на одному з основних ринків може суттєво вплинути на економіку.
Значна частина підприємств України використовує вугілля як джерело енергії. Такі підприємства не зможуть конкурувати з компаніями з ЄС за умови впровадження екологічного податку на експорт.
Одним з важелів держпідтримки промисловості може стати запровадження механізму, завдяки якому кошти з податку на викиди СО2 будуть іти не в загальний фонд бюджету, а на підвищення енергоефективності підприємств.
Міненерго спільно з Держенергоефективності та Українсько-данським енергетичним центром у 2020 році розробили проєкт закону, який запроваджує такий механізм шляхом внесення змін до Бюджетного кодексу України.
При збереженні ставки податку на викиди СО2 це дозволить акумулювати близько 1 млрд грн на енергомодернізацію. Сума невелика порівняно з тим, які кошти спрямовують на підготовку до “зеленого” переходу країни ЄС, але це краще, ніж нічого.
Іншим кроком може бути впровадження стимулів для того, щоб підприємства самі залучали кошти на екомодернізацію. Наприклад, податкові стимули або зниження вартості енергоресурсів для підприємств, які зменшують викиди СО2.
Без дієвих механізмів з боку держави вітчизняній промисловості з часом доведеться орієнтуватися тільки на український ринок, який з кожним роком лише звужується.
