Як бізнесу вижити в умовах браку людей

Економіка перебуває в кризі з 2014 року, а велика війна ще більше змінила пріоритети, перерозподілила інвестиції та зруйнувала старі логістичні ланцюги. Бізнес уже не сподівається, що робітники вишикуються в черги на заводи.
Очевидно, що в умовах тотального дефіциту кадрів цього не станеться. Щоб підняти економіку, недостатньо бути сировинною державою, потрібен якісний стрибок.
Єдиний шлях – створення продуктів з високою доданою вартістю. Сировинний тупик Щоб запустити зупинену шахту, потрібні тисячі людей для важкої фізичної роботи, а їх немає.
Фахівці мігрували, пішли на фронт або виїхали з небезпечних регіонів, тому відновити видобуток неможливо навіть за наявності грошей та попиту. Сировинна модель – видобуток руди, вугілля, продаж необробленого зерна – вимагає величезного людського ресурсу.
Здавалося б, дефіцит рук можна перекрити маніпуляторами, але у видобутку технології впираються в стіну. Цех легше роботизувати, бо це впорядковане середовище: чіткі ділянки, чіткі зони, кожна відповідає за свою функцію.
Кар"єр чи шахта влаштовані інакше. Територія непередбачувана, до багатьох ділянок не заїде звичайна техніка – потрібні спеціалізовані машини.
Головне – видобувне підприємство працює як єдиний нерозривний механізм.
Виробництво в цеху можна скоротити частково: закрити один напрямок, залишити інший, перейти на роботу під замовлення. З видобутком так не вийде.
Якщо людей бракує, цикл зупиняється, бо кожна ланка потребує певної кількості персоналу.
Скоротити її удвічі й отримати той самий результат не можна.
Економіка, побудована на експорті сировини, гальмує не через відсутність попиту, а через брак тих, хто її видобуває та вантажить. Примусова еволюція Євросоюзу не дуже вигідно, щоб Україна ставала потужним виробником готової продукції.
Для них ідеально, коли ми постачаємо дешеву сировину.
Тоді заводи ЄС її переробляють, створюють продукт з високою доданою вартістю, пишуть на ньому Made in Germany чи Made in Poland, забирають собі основний прибуток, а про Україну в цьому ланцюжку ніхто навіть не згадує і не цінує як гравця. Якщо ми хочемо змінити правила гри, маємо створювати власні продукти з високою доданою вартістю.
Роками ми говоримо, що маємо будувати заводи з глибокої переробки і продавати готове харчування, комбікорми чи біоетанол.
Замість сирої сталі – експортувати готові деталі, верстати та обладнання. Читайте також "Економічна правда" зібрала другий інвестиційний форум: що обговорювали Однак якщо нам бракує людей для видобування руди, то хто працюватиме на нових заводах з переробки? Роботи.
Обробку, сортування, пакування та зварювання роботизувати значно легше, ніж видобуток, бо це стандартизовані процеси.
Саме тут українському бізнесу простіше замінити ручну працю роботами. Схожу трансформацію українська економіка проходила з IT-сферою.
З країни, що постачала виконавців для найпростіших завдань, Україна між 2010 і 2021 роками перетворилася на постачальника складних, творчих рішень.
Це та сама логіка переходу від сировинного мислення до продуктового – тільки в іншій галузі. Завод майбутнього Ми аналізували, як роботизувати майбутній склозавод, і в усьому виробничому процесі знайшли лише дві ділянки, куди можна поставити роботи – решта лінії вже настільки автоматизована, що додавати туди нічого.
Такі підприємства в Україні – радше виняток, але вони є еталоном, до якого доведеться прийти всім.
Сучасні виробничі лінії потребують не сотень працівників, а трьох-п"ятьох операторів. Інтелект українців стає надто цінним ресурсом, щоб витрачати його на монотонну ручну роботу.
Завод майбутнього виглядає так: десяток фахівців проєктують, програмують і контролюють, а сотні роботів працюють цілодобово. Чи не міняємо ми дефіцит вантажників на гостріший дефіцит інженерів та операторів? Ні.
Оператора роботизованого комплексу навчити нескладно: у більшості готових рішень прописана програма і заданий робочий цикл, тож людині потрібно лише розуміти, як його запустити чи зупинити, а також як діяти в нештатних ситуаціях.
Такого людина може навчитися і без інженерної освіти. Складніше з інженерами-проєктантами.
Якщо їх бракуватиме, вся інтелектуальна складова опиниться за кордоном і Україна купуватиме готові технології.
Що більше роботів на підприємствах, то гострішою стає проблема і то активніше держава має вкладати в популяризацію інженерних спеціальностей та підтримку галузі. "Вам не до роботів" Закордонні партнери звикли ставитися поблажливо: мовляв, яка роботизація, у вас війна.
Так, ми втратили доступ до дешевої робочої сили, а наші старі сировинні ланцюжки зруйновані.
Проте ця криза – наш жорсткий, але реальний шанс перестати бути сировинним придатком і стати продуктовою державою. Світ більше не працює за логікою "двигун з Китаю, деталь з Америки, зібрати десь в іншій країні".
Геополітика змінюється і навіть США нарощують власне виробництво замість імпорту.
Війна показала це на прикладі озброєння: партнери не дали ракет – довелося вчитися виробляти їх самотужки.
Той самий принцип працює для економіки загалом: свої потреби варто закривати власними силами, а якісний продукт, створений вдома і для себе, знайде попит і за кордоном. Нам не будуть аплодувати іноземні конкуренти, яким вигідніше заробляти на нашій дешевій сировині, ніж конкурувати з нами на рівних.
Момент, коли євросоюзівський бізнес перестане нам допомагати з жалю, а почне сприймати нас як конкурентів на ринку готової продукції, буде нашою економічною перемогою. Дефіцит кадрів не залишає вибору і змушує бізнес робити цей еволюційний крок.
Виживуть і переможуть ті компанії, які інвестують у роботизовані лінії, створять продукт з високою доданою вартістю і підсилять цінність бренду Made in Ukraine.