Коли банк забирає актив: хто платить за помилку управління?

У попередній колонці я писав про превентивну реструктуризацію – механізм, який дозволяє життєздатному бізнесу домовитися з кредиторами ще до фактичної неплатоспроможності.
Її логіка, закріплена в імплементованій Україною Директиві ЄС 2019/1023, – проста: якщо бізнес здатний працювати і генерувати гроші, кредитору, як і економіці в цілому, часто вигідніше зберегти його як діючий актив, ніж забрати майно і самому вирішувати, що з ним робити. А що відбувається, коли кредитор обирає інший шлях? Банк вміє кредитувати, оцінювати ризики та управляти фінансовими інструментами.
Але це не означає, що він має експертизу управляти торговим центром, заводом, готелем, рестораном чи іншим вузькопрофільним і складним операційним бізнесом.
А якщо банк державний – наслідки такого рішення стосуються вже не лише його самого: ризик зниження вартості активу, витрати на управління, консультантів, юристів і суди зрештою мають державний вимір. Показовий приклад – Gulliver.
До зміни власника та, відповідно, управлінської команди комплекс генерував грошовий потік, який дозволяв у періоді стабілізації вже навіть після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну сплачувати державним банкам понад 40 млн грн щомісяця.
Після переходу комплексу до Ощадбанку та Укрексімбанку заявлений фінансовий результат становив лише трохи більше 40 млн грн аж за понад 11 місяців. Фінансовий результат, cash flow бізнесу і платежі кредитору – не тотожні фінансові показники, тому пряме порівняння потребує детального аналізу.
Але масштаб різниці достатній, щоб поставити питання: що сталося з економікою активу після зміни моделі управління? Складний комерційний об"єкт не є банківським депозитом.
Його цінність треба підтримувати щоденною експлуатацією, сервісом, роботою з орендарями і підрядниками та інвестиціями в інженерні системи.
Після зміни управителя технічний та естетичний стан Gulliver погіршився настільки, що під питанням опинилося збереження комплексу в класі "А" – йдеться про його можливий даунгрейд до класу "В".
Для потенційного інвестора це означає додаткові витрати на відновлення позицій на ринку і неможливість автоматично переносити історичні показники доходності комплексу на сьогоднішні реалії. До операційних ризиків додаються юридичні.
Тривають спори щодо законності реєстрації за банками права власності в тому числі з підстав сумнівності достовірності оцінки активу.
Частина орендарів оскаржує припинення раніше укладених договорів оренди внаслідок лише звернення стягнення на комплекс, що створює невизначеність навколо співіснування старих договорів оренди, укладених із попереднім власником, і нових договорів, укладених з банком.
Отже, покупець отримує не просто квадратні метри, а актив разом із проблематикою титулу власника, спірністю інших речових прав на нього і технічними негараздами, які в сукупності зумовлюють необхідність окремо оцінювати майбутню економіку його роботи з оглядом на наявні ризики. І тут ми повертаємося до головного питання превентивної реструктуризації.
Український бізнес п"ятий рік працює в умовах великої війни.
Валютні коливання, падіння попиту, логістичні проблеми чи дорожче фінансування можуть створити кризу ліквідності навіть у життєздатної компанії.
Якщо відповіддю на кожне таке потрясіння навіть у випадку, якщо у бізнесу буде реальний до виконання план виходу із кризи, буде стягнення активу – банки ризикують перетворитися з кредиторів на непрофільних управляючих. Для державних банків це особливо чутливо.
Їхнє завдання – не лише формально зменшити за рахунок активів обсяг заборгованості позичальника, а зберегти максимальну економічну цінність для держави: платежі за кредитом, податки, робочі місця і сам працюючий бізнес, який забезпечує циркуляцію грошей – крові економіки. Тому питання сьогодні не тільки в тому, за скільки можна продати стягнутий актив.
Питання в іншому: скільки економічної цінності втрачається між моментом, коли ще можна було домовитися з життєздатним боржником, і моментом, коли банк сам стає власником та управителем чужого невідомого йому бізнесу? Превентивна реструктуризація – не подарунок боржникові.
Іноді це найдешевший спосіб для кредитора не втратити значно більше.