Ідеальний шторм для промисловості

Оборонна промисловість США переходить на "сировинний пайок".
Європа, як завжди, рухається повільніше, але свого курсу теж не змінює.
Світ входить у новий етап боротьби за критичні матеріали, і Україну дедалі частіше називають одним із потенційних партнерів Заходу.
У якому стані ми як промисловий партнер? Адміністрація Дональда Трампа посилила вимоги до походження критичних матеріалів для оборонної промисловості і надала Мінторгівлі повноваження обмежувати експорт вторинної сировини, що містить критичні мінерали.
Логіка проста: усе, що можна переробити в країні, має працювати на промисловість США. Європейський Союз діє повільніше, але в тому ж напрямку.
Critical Raw Materials Act переходить від стратегії до впровадження: визначаються стратегічні проєкти, спрощуються дозвільні процедури, формується нова політика диверсифікації. Водночас і США, і Євросоюз дедалі більше інвестують не лише у видобуток, а й у переробку.
Саме на цьому етапі зосереджена найбільша залежність Заходу від Китаю.
Наприклад, у 2025 році Пентагон надав MP Materials кредит на 150 млн дол.
для розвитку потужностей з розділення важких рідкісноземельних елементів у Каліфорнії, а Міненергетики Сполучених Штатів оголосило до 500 млн дол.
на розвиток внутрішньої переробки критичних матеріалів та рециклінгу. ЄС поставив за мету до 2030 року забезпечувати щонайменше 40% споживання стратегічної сировини завдяки власній переробці, а 25% – завдяки рециклінгу.
Тобто конкуренція точиться вже не лише за родовища, а за контроль над усім виробничим ланцюгом: від видобутку до готового матеріалу. Виникає головне питання: якщо світ бачить Україну потенційним партнером, чи достатньо конкурентоспроможна для цього українська промисловість? Якщо чесно, давно не пам"ятаю, щоб стільки негативних факторів для промисловості зійшлися в один момент.
Проблема навіть не в кожному з них окремо, вони майже одночасно почали тиснути на собівартість української продукції. Для промислових споживачів суттєво зросли витрати на електроенергію.
За оцінками учасників галузі, її кінцева вартість для енергоємних підприємств збільшилася із 135 до 210 дол.
за МВт-год.
Зокрема – через збільшення тарифів Укренерго на передавання електроенергії, що означає десятки мільйонів гривень щомісяця.
Це вже дорожче, ніж у низці сусідніх країн ЄС, при цьому Україна вперше з вересня 2025 року стала нетто-експортером електроенергії. Читайте також Квотами по сталі: ЄС викидає українських металургів із свого ринку Підвищення тарифів на залізничні перевезення додало ще 12-18 дол.
до вартості транспортування кожної тонни продукції на окремих експортних маршрутах.
Для галузі, яка працює на глобальному ринку, де конкуренція часто точиться за кілька доларів маржі, це нерідко визначає, чи буде контракт прибутковим. Суттєво подорожчало й пальне, без якого неможливо уявити роботу кар"єрної техніки та внутрішньої логістики.
Лише між липнем і початком серпня 2026 року його ціна знову зросла.
Якщо в аналогічний період 2025 року середня вартість дизельного пального становила 52,5-54,5 грн/л, то на початку серпня 2026-го вона сягнула 90,9-93,9 грн/л, тобто збільшилася на понад 73%. На відміну від країн ЄС, Україна навряд чи може собі дозволити зниження податкового навантаження на пальне через необхідність фінансування оборонних витрат з внутрішніх джерел.
Однак вартість дизельного пального об"єктивно "з"їдає" чималий відсоток рентабельності системного бізнесу України. Усе це відбувається на тлі проблем з морською логістикою.
До великої війни через чорноморські порти йшла половина експорту сталі та залізної руди і майже весь експорт чавуну.
Обмеження морського експорту збільшують навантаження на дорожчі сухопутні маршрути і ще більше підвищують собівартість продукції.
Важливіше те, що жодні сухопутні маршрути не мають такої пропускної спроможності, як морські.
Навіть портові можливості Румунії та Болгарії не здатні повністю задовольнити попит на експорт української продукції. Саме так виглядає "ідеальний шторм".
Не тому, що галузь раніше не проходила через кризи, а тому, що давно не було ситуації, коли одночасно дорожчають енергія, логістика, пальне, а експорт стикається з новими обмеженнями. Скажу на прикладі власного підприємства.
Ще навесні ми планували виробництво, виходячи з одних витрат.
За літо ці розрахунки довелося двічі переглядати.
Наші плани чи замовлення не змінилися, просто за кілька місяців змінилися правила, за якими рахується собівартість.
Коли ти вдруге перераховуєш економіку контракту, підписаного з євросоюзівськими та американськими партнерами, то починаєш думати не про прибуток, а про те, чи зможеш виконати обіцяне. Перші наслідки видно й на інших підприємствах.
"АрселорМіттал Кривий Ріг" втратив замовлення в ЄС на 300 тис.
тонн продукції через високі витрати й вимоги CBAM.
Південний ГЗК призупинив видобуток через атаки на цивільні судна в Чорному морі.
Ferrexpo (Полтавський і Єристівський ГЗК) наближається до лімітів складування залізорудної сировини – доставка залізницею за новими тарифами в поєднанні з вартістю дизпального робить експорт руди збитковим. Читайте також Вуглецевий удар.
Євросоюзівська політика декарбонізації вбиває українських металургів Це відбувається тоді, коли світовий ринок критичних матеріалів переживає одну з найбільших трансформацій за останні десятиліття.
Інтерес до України як постачальника стратегічної сировини перестав бути предметом експертних дискусій.
Президент США Дональд Трамп, коментуючи українсько-американську мінеральну угоду, заявив: "Україна дуже багата.
У неї дуже родючі землі та значні поклади рідкісноземельних металів.
У нас є підписана угода щодо ресурсів". Це підтверджує, що Україну розглядають як партнера в глобальних ланцюгах постачання критичних матеріалів.
Проте є ризик, що замість боротьби за нові ринки нам доведеться боротися за збереження наявних виробничих потужностей. Бізнес повинен адаптуватися.
Українська промисловість не раз доводила, що здатна працювати в умовах війни, дорогої енергії та складної логістики.
Однак адаптація має межі.
Для ГМК це питання виходить далеко за межі галузі.
Це значна частина експорту країни, робота портів і залізниці.
Це тисячі підрядників та сотні тисяч людей, чиї доходи залежать від промислового виробництва.
Втрата конкурентоспроможності ГМК – це ризик для економічної стійкості держави. Мова не про пільги і скасування рішень, а про передбачуваність: можливість розуміти хоча б на два-три квартали вперед, якими будуть ключові складові собівартості.
Без цього важко не лише планувати виробництво, а й домовлятися про довгострокові контракти та інвестиції – незалежно від кількості родовищ. Боротьба за критичні матеріали – це давно не боротьба за ресурси.
Це боротьба за можливість їх виробляти і вбудовувати в ланцюги високої доданої вартості.