Що вступ до ЄС зробить з ринком праці

15 червня в Люксембурзі ЄС офіційно відкрив перший переговорний кластер щодо вступу України.
Усі 27 держав погодились рухатися далі після понад двох років угорського вето.
Без сумніву, це історичний крок для нашої країни.
Водночас членство – довгострокова перспектива, попереду переговори та роки роботи. Один з найбільш недооцінених вимірів цієї підготовки – ринок праці.
Розмова про те, що буде після вступу до ЄС, має відбуватися зараз.
Для нас може стати корисним досвід Польщі, яка пройшла цей шлях понад двадцять років тому. Головний урок Польщі Трудову міграцію обговорюють як майбутній ризик, коли відкриються кордони, але 78% роботодавців уже відчувають кадрову кризу.
З них 61% однією з причин називають міграцію за кордон, а 68% очікують погіршення ситуації у 2027 році. Після вступу до ЄС Польща пережила міграційний шок у 2004 році, коли Велика Британія та Ірландія відкрили ринки праці.
Для України цей процес поступовий, він почався у 2022 році, а за окремими напрямами – раніше.
Вступ до ЄС не відкриє новий клапан для відпливу людей, але пришвидшить поточні процеси. Яких працівників бракує? 73% потреби українських роботодавців припадають на будівельників, водіїв, працівників виробництва, кухарів.
Їх не замінить автоматизація, їх неможливо швидко перекваліфікувати.
Саме ці спеціальності є пріоритетом програм залучення робочої сили в багатьох країнах Євросоюзу. Польща втратила таких працівників першими і будівельний сектор відчував наслідки цього щонайменше десятиліття.
За даними польського статистичного офісу GUS, кількість поляків, які проживали за кордоном, зросла із 780 тис.
у 2002 році до 2,3 млн у 2007-му.
Однак після 2008 року почався процес повернення. Сталося це не через заклики чи обмеження, а завдяки економічній вигоді.
Сталося також те, що економісти називають конвергенцією зарплат: доходи в менш заможній країні поступово зростають і скорочують розрив з багатшими сусідами.
У певний момент переїзд перестає давати відчутну фінансову перевагу. Один поляк, який у Лондоні заробляє вп"ятеро більше, залишається.
Інший, який заробляє лише вдвічі більше, але вдома має сім"ю, нижчу вартість життя та звичне середовище, повертається.
Для Польщі цей шлях зайняв близько 15 років. Для України стартовий розрив із середніми зарплатами Євросоюзу зараз більший, ніж був у Польщі порівняно з Німеччиною у 2004 році.
Тому без системних змін процес конвергенції триватиме довше, а разом з ним – і відплив людей. Не лише відплив кадрів Якщо Польща вирішувала переважно проблему відпливу кадрів, то Україні доведеться одночасно вирішувати внутрішні проблеми ринку праці. Дані нашої компанії фіксують стійкий розрив між тим, що бачать роботодавці, і тим, що відчувають працівники.
Роботодавці повідомляють, що 72% компаній підвищували зарплати протягом останнього року.
Працівники відповідають інакше: 61% не отримали підвищення або зіткнулися із скороченням доходів. Лише половина працівників кажуть, що офіційно оформлені на повну зарплату, 40% працюють на мінімальну ставку з доплатою "в конверті" або без офіційного договору.
Це свідчить про масштабну проблему тінізації ринку праці в Україні. Коли реальні доходи не відображаються в офіційній статистиці, економічне зростання непомітне для людей.
Водночас працівник не накопичує пенсійних прав і не отримує повноцінного соціального захисту, який міг би стати додатковим аргументом залишатися в країні.
Детінізація трудових відносин – це не лише питання податків, а й одна з базових умов конкуренції за власних працівників. Читайте також 50-річні й старші: уряд Свириденко шукає кадрові резерви всередині країни Друга реформа, яку потрібно реалізовувати до вступу, – визнання кваліфікацій.
Тисячі українських лікарів, інженерів та педагогів працюють у країнах ЄС не за фахом.
Не через недостатню кваліфікацію, а тому, що їхні дипломи не вбудовані в місцеві системи підтвердження професійних навичок.
Єдина рамка кваліфікацій ЄС (EQF) – це спільний "перекладач" між освітніми системами різних країн. Важливі і двосторонні угоди про взаємне визнання дипломів.
Це критично не лише для того, щоб українці могли легально працювати за фахом за кордоном.
Не менш важливо, щоб під час перебування в інших країнах вони не втрачали кваліфікацію.
Тоді Україна отримає безцінний людський капітал для відбудови та розвитку. Польща почала вирішувати ці питання після вступу до ЄС і заплатила за це роками бюрократичних процедур.
Україні важливо робити це зараз, поки тривають переговори і мільйони українців перебувають у країнах Євросоюзу. Ще один урок Польщі стосується використання фондів ЄС.
З першого дня членства країни отримують доступ до Європейського соціального фонду (ESF+), кошти якого йдуть на перепідготовку кадрів і підтримку вразливих груп населення.
У перші роки після вступу Польща не використала частину цих можливостей, бо там бракувало організацій, здатних адмініструвати проєкти за правилами ЄС. Таку спроможність Україні потрібно формувати вже зараз.
Це дозволить ефективно використовувати майбутні євросоюзівські програми для перекваліфікації людей, підготовки кадрів для дефіцитних професій та зниження безробіття. Що потрібно робити Державі варто перейти від пасивної моделі підтримки безробітних до активної політики зайнятості: інвестувати в перекваліфікацію, запускати програми повернення українців, розвивати регіональні ринки праці.
Інакше регіони стануть донорами робочої сили одночасно для великих міст України та країн ЄС. Бізнес має інвестувати в навчання працівників.
Ринок це відчуває: 72% компаній включають безкоштовне навчання до мотиваційних пакетів.
Однак поки що такі ініціативи несистемні та реалізуються без належної підтримки з боку держави. Суспільству варто відмовитися від очікування швидких змін.
Відкриття євросоюзівського ринку праці – не чарівна пігулка, а конкуренція за людей і в цій конкуренції Україна має навчитися перемагати.
Є й хороша новина: найболючіший міграційний шок Україна вже пережила.
Через війну мільйони українців опинилися в країнах ЄС, тому ринок праці відкрився ще до формального вступу. Саме тому момент членства навряд чи стане різким переломом, як у Польщі у 2004 році.
Питання не в тому, чи поїдуть люди, а в тому, чи створимо ми умови, за яких вони захочуть повернутися.
Можливо, не одразу, можливо, через десять років, але вже з новим досвідом і ресурсами, які працюватимуть на розвиток України.