Як управляти державним капіталом

В Україні є одна стара проблема: ми навчилися продавати державне майно, але не навчилися управляти державним капіталом.
Обидві ці функції історично лежать передусім на ФДМ, але вже півтора року він працює без повноцінного керівництва. Це не персональна претензія і не політичне звинувачення.
Це просто констатація того, що сама модель управління державним майном перестала бути пріоритетною для керівництва України і зависла між минулим та майбутнім. Фонд державного майна з моменту створення виконував логічну для 1990-х функцію: приватизацію та адміністрування активів.
Фактично держава виступала ліквідатором спадщини, а не власником з довгостроковою стратегією. Ця модель вичерпалася – більшість привабливих активів продана.
Державні підприємства, які залишилися, або роками стагнують, або працюють нижче потенціалу, або постійно потребують бюджетної підтримки. Оголився структурний розрив, який існує з моменту здобуття незалежності: як здійснити перехід від управління державним майном до управління державним капіталом, індустріями та довгостроковою економічною вартістю. Велика війна лише актуалізувала це питання і зробила цю проблематику очевидною.
Тож в умовах воєнної економіки і майбутнього відновлення питання не в тому, чи продавати державні активи.
Питання значно ширше: хто і як має управляти державним сектором, щоб він працював на розвиток, а не на інерцію. Приватизація – інструмент, а не стратегія В економічних дискусіях приватизація часто подається як панацея на додаток до мантри "держава не може бути ефективним власником".
Нас так навчили.
Однак правда в тому, що приватизація – не самоціль і не стратегія, а лише інструмент. Для прикладу, значна кількість привабливих державних активів була або залишається промисловою.
Це колишні радянські заводи, цехи, виробництва, які часто є структурними для країни, галузі або регіону.
У цьому контексті без індустріальної логіки приватизація перетворюється на бездумний розпродаж. Щоб цього уникнути, ФДМ має перестати виконувати переважно функцію ліквідатора успадкованих пострадянських активів і переосмислислитися як стратегічний індустріальний інвестор та архітектор економічного зростання. Читайте також Фонд держмайна хоче централізувати управління держмайном, три компанії готують до великої приватизації Це не має бути косметична інституційна реформа.
Ідеться про фундаментальну зміну ролі держави як економічного суб"єкта в умовах війни, воєнної економіки, післявоєнного відновлення та глобальної конкуренції за капітал і технології. Так само як без стратегії державні підприємства стають фіскальним тягарем, без управління капіталом активи залишаються економічно мертвими. У цій логіці не дивно, що створені під старі завдання інституції, як ФДМ, опиняються в управлінському вакуумі.
Вони не мають ані мандату, ані інструментів, ані політичного запиту працювати як інвестор.
Вони елементарно не відповідають духу часу і викликам, які цей новітній час ставить перед державою. Проблема в тому, що ні міністерства, ні класичний Фонд держмайна не створювалися як суб"єкти управління капіталом.
Вони не "заточені" управляти державною власністю як цілісним портфелем, цілеспрямовано нарощувати капіталізацію та продуктивність чи ухвалювати рішення на основі інвестиційної логіки.
Відповідно, вони не мислять портфелем, капіталізацією, експортом чи глобальними ланцюгами вартості.
Це нормально, це не їхня функція. Однак в умовах війни і відбудови хтось має виконувати цю функцію.
Тому світовий досвід настільки багатий на приклади реінжинірингу застарілих інституцій. Від ФДМ до КРП, не вигадуючи велосипед У світі держава давно перестала бути лише регулятором або продавцем активів.
У знайомому українському вуху Сінгапурі державні інвестхолдинги Temasek та GIC, які перетворили публічні активи на джерело інноваційного зростання, управляють активами як портфелем і створюють довгострокову вартість для країни. У Франції держава через Bpifrance поєднує розвиткове фінансування з участю в капіталі.
Держава входить у капітал компаній, щоб розвивати цілі галузі.
У провідних азійських економіках, Китаї чи Південній Кореї, державні корпорації стали інструментом індустріалізації та виходу на глобальні ринки. Спільна риса цих моделей проста: держава не керує вручну, але керує капіталом і стратегією.
Вона не замінює ринок, а створює масштаб, інфраструктуру та довгий горизонт планування.
Україна перебуває в точці, де така модель перестає бути теоретичною.
Перед нами постало значно складніше завдання: відбудова і трансформація економіки в умовах та після великої війни. Це вимагає інституції, здатної діяти не просто як зберігач активів, а як стратегічний індустріальний інвестор, який може модернізувати держпідприємства, залучати приватний капітал, вмонтовувати промисловість у глобальні ланцюги доданої вартості та цілеспрямовано формувати національних промислових чемпіонів. Щодо останніх, то деякі галузі просто не виживають без концентрації капіталу, технологій і державної підтримки.
Це проблема і європейського, і американського, і азіатського континентів, яка розмежовує політичний фаворитизм із масштабуванням тих, хто має реальний експортний і технологічний потенціал.
Та без активної ролі держави національні промислові чемпіони не з’являються ніде. Для реалізації цих завдань і розв’язання окреслених проблем варто почати дискусію про трансформацію ФДМ у Корпорацію розвитку промисловості (КРП) – інституцію, яка б працювала не як адміністратор, а як стратегічний інвестор. Читайте також Мільярди на кону.
Зеленський підписав закон про корпоративне управління держкомпаніями.
Що це змінює? У сучасних умовах її роль могла би бути такою: управляти держпідприємствами як єдиним портфелем; призначати професійні наглядові ради держпідприємств та затверджувати стратегії; модернізувати виробничу інфраструктуру; залучати приватний і міжнародний капітал; створювати державно-приватні промислові консорціуми; готувати окремі компанії до IPO або часткового виходу держави. Ключове: це було б не міністерство і не регулятор, а інституція з операційною автономією, чіткими правилами корпоративного управління і зрозумілою відповідальністю за результат.
Потенційними джерелами фінансування могли б стати дивіденди від держпідприємств, доходи від управління активами та портфелем, державні інвестпрограми чи МФО (EBRD, IFC, KfW, JICA, DFC). Що в підсумку Тривала відсутність керівництва ФДМ – не скандал і не сенсація.
Це симптом того, що країна переросла інституцію, створену для іншої епохи.
Після війни доведеться не просто відновлювати зруйноване, а перебудовувати економічну логіку. Держава не може залишатися пасивним власником активів або просто вітриною дисконтованого держмайна.
Її роль – стати розумним та обмеженим стюардом капіталу, який працює на довгострокове зростання.
Стратегічне завдання – перетворити державний сектор на драйвер індустріалізації, технологічного оновлення, експортного зростання та довгострокової економічної стійкості. Тому трансформація Фонду держмайна в Корпорацію розвитку промисловості – це не про нову вивіску.
Це спроба дати відповідь на головне економічне питання повоєнної України: яку країну ми будуємо? Просто ця відповідь буде не в чернетках незліченних стратегічних сесій, а в інституції, чий функціонал буквально дозволить їй формувати індустріальне майбутнє країни.