Чи зможе Україна прогодувати "сталевого дикобраза"?

Думки про майбутню модель розвитку держави викликають все більший резонанс в суспільстві.
Такі обговорення правильні та важливі, щоб у момент вибору, коли б він не настав, ми чітко розуміли, який шлях перед нами та яка у цього майбутнього виявиться ціна. Зокрема, привернула увагу дискусія Максима Бужанського та Володимира Фесенка щодо того, бути чи не бути повоєнній Україні "сталевим дикобразом".
Я свою точку зору з цього приводу вже висловлював і навіть пропонував взяти участь в опитуванні.
Сьогодні спробую навести додаткові аргументі до своєї позиції та позиції колег, що виступають за вибір "мирної країни".
Сьогодні це будуть аргументи з близької мені фінансово-економічної площини. Потрібно усвідомлювати, що втілення ідеї "дикобраза" – потужної військової держави, потребуватиме значний обсяг суспільних ресурсів.
Стародавні рабовласницькі поліси, на кшталт Спарти, мали змогу отримувати такі ресурси за рахунок експлуатації рабів – ілотів.
На щастя цей суспільний устрій та система взаємин залишилась у минулому.
А отже у питанні "годування дикобразу" нам доведеться розраховувати на інші джерела: допомогу партнерів або внутрішні можливості (самоексплуатацію). Про який обсяг ресурсів йде мова? Звернемось до фактів та цифр.
У 2024 році фактичні видатки на сектор безпеки і оборони України склали 2,997 трлн грн (у 2025-му – оціночно, в абсолютних цифрах не менше ніж минулого року), що становило у 2024 році 39,1% ВВП та майже 60% усіх видатків загального фонду держбюджету. Читайте також Що отримує та що втрачає країна, яка залежить від зовнішніх кредиторів Здебільшого, це фінансування заробітних плат військовослужбовців, закупівля військової техніки та озброєнь, соціальне забезпечення.
Навряд чи ми могли б віднайти такі ресурси самостійно, тому щороку партнери виділяють нам фінансову та пряму військову допомогу.
Хоча обсяги такої допомоги не є усталеними мова йде про 35-45 млрд дол.
військової та 40 млрд дол.
(консервативна оцінка) фінансової допомоги щорічно. У глобальному порівнянні вищими у минулому столітті були хіба що видатки Кувейту на початку 90-х через агресію Іраку (середні військові видатки у 1990-1992 роках – 65,9% ВВП), співставними – видатки Еритреї у ході війни з Ефіопією наприкінці 90-х (33,2% ВВП) і найбільш релевантний для нас приклад – в Ізраїлі у середині 70-х напередодні, у ході та після війни Йом-Кіпур проти Єгипту і Сирії (29% ВВП). У нинішньому столітті мілітарні видатки України є рекордними у відносному вимірі (як частка ВВП), і є набагато вищими за решту прецедентів для країн у війні.
Це пояснюється інтенсивністю російської агресії, значною протяжністю лінії фронту, кількістю залученого особового складу, масштабом використання військової техніки і обладнання, що робить війну в Україні найбільшою із часів другої Світової війни. З історичного досвіду, підтримувати такий рівень мілітарних видатків у довгостроковій перспективі надзвичайно складно. Знову ж таки із найбільш релевантних прикладів для нас – Ізраїль.
Зростаючі військові видатки і фіскальне навантаження після війни Йом-Кіпур у 1973 році, першої війни з Ліваном у 1982 році призвели до стагфляції у другій половині 70-х-першій половині 80-х, що отримали назву втраченого десятиліття.
Ситуація почала вирівнюватись з 1985 року після прийняття Плану стабілізації і зниження безпекових ризиків. Читайте також Ключ до інвестицій – це не прохання, а дії, які створюють довіру На додачу до руйнувань, збитків, втрат у людському капіталі, невизначеності від війни, високий рівень мілітарних видатків сам по собі негативно впливає на економічне зростання через відволікання ресурсів з інших більш продуктивних секторів економіки.
Так, є синергія ВПК з іншими галузями промисловості, IT, освіти і науки, і відповідні перетоки військових технологій у цивільні сектори економіки, і навпаки.
Утім позитивні ефекти від таких інновацій та стартапів не перекривають стиснення інвестицій і активності в інших секторах економіки. А ще, як вірно підмітили експерти ЦЕС, ризики того, що такі мілітарні видатки будуть менш ефективними є більшими для країн із ринками, що формуються, в силу більш слабких інститутів, меншого громадського контролю з боку суспільства. Припустимо, що у разі завершення активної фази бойових дій наші видатки скоротяться вдвічі.
Тим не менше Україна, за співставного розміру армії та її повноцінного оснащення, потребуватиме, з огляду на структуру видатків, десятки мільярдів доларів на її утримання щорічно.
Поряд з цим, стоять завдання соціально-економічного відновлення, а в ідеалі – побудови країни кращої ніж була. З огляду на масштаб збитків за оцінками ООН, Світового банку та ЄК на кінець 2024 року (не враховує втрати за 2025 рік) на відновлення України потрібно буде не менше 525 млрд дол.
А за більш широким діапазоном до 1 трлн дол.
на найближче десятиліття. Читайте також Економічна правда, про яку незручно говорити Буду відвертим: я не уявляю, як одночасно "годувати дикобраза" та забезпечувати соціально-економічне відновлення.
Тим більше, на тлі згасаючого ентузіазму наших західних партнерів щодо допомоги.
І не хочу уявляти той рівень прямого (податки) та опосередкованого (оплата та умови життя і праці) навантаження на бізнес і громадян, який знадобиться, щоб спробувати реалізувати ці дві задачі одночасно. Скажу точно, що нинішні рівні військового збору, ПДВ, ПДФО, податку на прибуток підприємств, на "цукор", посилки, цифрові платформи тощо, над якими сьогодні ламаються списи у парламенті, будуть здаватися "легкою прогулянкою". Найгірше, що може трапитись, це те, що не розуміючи ціну питання ми почнемо вирішувати "все і одразу".
Це завершиться банальним банкрутством.
А що потрібно країні найбільше, яку модель майбутнього слід обирати – буде вирішувати кожен громадянин, коли прийде час заповнити свій бюлетень для голосування.