Чи мають промислові регіони майбутнє

В Україні сформувалося розуміння, що відмова від вугілля неминуча.
З"явилися державні програми, міжнародні механізми, локальні стратегії для шахтарських міст, але дискурс справедливої трансформації зосереджений на вугіллі.
Така вузька перспектива не відповідає масштабам узятих Україною зобов’язань. Повна декарбонізація економіки, передбачена до 2050 року, означає скорочення використання всіх викопних видів палива.
Це торкнеться не лише шахт, а й нафтогазових, металургійних, хімічних та інших підприємств.
Це ризики для промислових громад, які залежать від одного-двох промислових гігантів. Чому потрібно діяти Україна взяла зобов"язання декарбонізувати економіку до 2050 року.
Це означає поступову відмову від викопного палива (вугілля, нафти, газу), скорочення його використання і перехід на чисті джерела енергії.
Такі процеси не можна почати і завершити за рік.
У політиці декарбонізації немає "чарівної кнопки". Неможливо у 2049 році миттєво виконати всі зобов"язання, це процес на десятиліття.
Перекваліфікація працівників, створення робочих місць, розвиток малого підприємництва, перехід на відновлювані джерела енергії потребує часу. Подивімося на атомну енергетику: якщо ухвалюється рішення закрити АЕС, то це не робиться швидко, потрібні роки.
Те саме з промисловістю.
Чим раніше почнемо готуватися, тим м"якше мине цей процес.
Якщо ж відкладати, то будуть болісні наслідки: безробіття, відплив населення, соціальна напруга і навіть протести. У шахтах і на заводах здебільшого працюють чоловіки, які утримують сім"ї.
Коли вони втрачають роботу, без засобів до існування залишаються дружини, діти, батьки.
Це сотні тисяч людей, чиє життя залежить від долі підприємства. Хто в зоні ризику Ідеться не лише про шахтарські регіони, а й про міста, пов"язані з видобутком нафти й газу, а також про металургійні центри, де великі заводи забезпечують значну частину місцевих бюджетів.
Схід і південь України всіяні містами, де вся економіка тримається на одному чи кількох підприємствах. Кривий Ріг – символ металургії та гірничої промисловості, там десятки тисяч людей працюють на комбінаті "АрселорМіттал", залізорудних шахтах і гірничо-збагачувальних комбінатах.
Запоріжжя залежить від "Запоріжсталі", Кременчук – від нафтопереробки, вагонобудування і ТЕЦ.
Дрогобич мав НПЗ і завод автомобільних кранів.
У Долині й Надвірній видобувають нафту й газ. Російські атаки оголили вразливість старої економіки.
Кременчуцький НПЗ і ТЕЦ, металургійні заводи в Кривому Розі та Запоріжжі, видобуток газу й нафти стали мішенями росіян.
Частина інфраструктури не відновлюється.
Це ставить гостре питання, куди вкладати ресурси: у відбудову попереднього чи в створення нового. Що потрібно робити На вузьке бачення України звернув увагу секретаріат Енергетичного співтовариства.
Там зазначили, що трансформація не може обмежуватися шахтарськими регіонами.
Її слід поширити на інші території, використовуючи критерії вуглецевої інтенсивності, енергоємності та враховуючи воєнні виклики. Позитивні уроки, отримані під час роботи з вугільними громадами, мають стати основою для впровадження принципів справедливої трансформації в інших секторах.
У національних документах слід закріпити, що трансформація стосується всіх громад, які залежать від викопних ресурсів та вуглецеємної промисловості. Читайте також: Задача із зірочкою.
Який Green Deal пропонують Україні Паралельно слід працювати на місцях.
Не чекати 2050 року, а вже зараз вести діалог з громадами, допомагати їм ідеями, навчати працівників нових навичок, створювати соціальні пакети для тих, хто не зможе перекваліфікуватися. Потрібно розвивати нову економіку: малий і середній бізнес, відновлювану енергетику, енергоефективність.
Це створює стійкість і зменшує ризик монозалежності, коли доля міста залежить від одного підприємства. Основи для цього закладені на законодавчому рівні.
Закон "Про основні засади державної кліматичної політики", ухвалений у жовтні 2024 року, виділяє справедливу трансформацію одним з принципів державної кліматичної політики і вперше дає їй визначення.
Воно не містить виняткового посилання на вугільні регіони, а розширює трактування та включення інших громад і територій, що потребуватимуть соціально-економічної підтримки через процеси декарбонізації. У 2025-2026 роках Україна оновлюватиме національно визначений внесок до Паризької угоди та національний план з енергетики й клімату.
Це шанс закласти ширше розуміння справедливої трансформації в стратегічні документи.
Від того, яким буде цей крок, залежить доля тисяч громад на десятиліття вперед.