Як підводні води економіки погубили Німеччину і підмивають Росію

У тривалих війнах фронт не завжди визначає результат.
Часто вирішальне відбувається в бухгалтерії.
Саме там, у лініях бюджету й балансах підприємств, настає момент, коли війна перестає бути справою сили і стає справою виживання. Російська економіка зараз нагадує будівлю над підземними водами: зовні стоїть міцно, але глибоко під нею вже відбувається підмив.
Його не видно на телекадрах, та він триває щодня, невблаганно, і змінює саму структуру держави. Сто років тому схожу стабільність демонструвала Німеччина.
На початку 1918 року кайзерівська статистика рапортувала про "контрольовану ситуацію", хоча промислове виробництво впало майже на 40%, а агросектор – більш ніж на третину.
Продовольство нормували, робітників переводили на воєнні фабрики, а реальні доходи населення зменшилися удвічі.
Країна, яка роками воювала, виснажилася не на фронті, а в тилу.
І коли армія ще стояла, економіка вже лежала. Витрати на війну – понад 7% ВВП, близько 15 трлн руб.
Це більше, ніж витрати на освіту, охорону здоров"я, транспорт і промисловість разом.
Доходи від нафти й газу, які фінансували державну машину, просіли на п"яту частину.
Щоб латати діри, уряд збільшує борги, піднімає податки, а інфляцію називає "керованою". Колись так само діяла кайзерівська Німеччина.
Фінансуючи війну кредитами, які не могла повернути, вона знищила довіру до своєї валюти.
87% воєнних витрат покривалися боргом і після поразки це обернулося гіперінфляцією до 30000% на місяць у 1923 році.
Марка знецінилася настільки, що люди топили печі пачками грошей.
Борговий міхур здався "технічним питанням", поки не зруйнував державу. У московії зараз той самий сценарій у повільнішому темпі: замість фронтової катастрофи – бюджетна ерозія, замість програшу війни – програш економіки. У промисловості російська статистика показує приріст, але цей приріст воєнний.
Заводи, що "ожили", виробляють не трактори, не вагони, не цивільні двигуни, а снаряди, бронетехніку, боєприпаси.
Більшість цього "зростання" припадає на військово-промисловий комплекс, який у мирний час не мав би ринку збуту.
Це не розвиток – це розширення похоронного бізнесу економіки. Схожа картина була і в Німеччині напередодні 1918 року.
Там теж звітували про відновлення промислового виробництва, але зростали лише воєнні заводи: артилерія, хімічна промисловість, металургія, що працювала на фронт.
Коли війна закінчилася, цей штучний бум обвалився за кілька місяців.
Воєнна економіка не має післязавтра, вона виснажує навіть тих, хто здається сильним зараз. Проблеми з кадрами тільки підсилюють підмив.
Мобілізація, еміграція, демографічна яма – і вже не вистачає близько двох мільйонів працівників.
До 2030 року дефіцит може сягнути десяти мільйонів.
Зростання зарплат у військових і силових структурах тягне ресурси з цивільної економіки.
Підприємства змушені або закривати вакансії, або спрощувати технологічні процеси.
У результаті – менше кваліфікації, нижча продуктивність, вища собівартість. Читайте також: Стагфляція та збідніння населення: як Кремль розплачується за війну Технологічна деградація – ще один рівень тієї ж ерозії.
Імпортозаміщення працює лише на папері.
Авіапром за рік зібрав два десятки літаків замість запланованих 170-ти.
У машинобудуванні – дефіцит деталей, у мікроелектроніці – залежність від "сірих" каналів.
Це не обвал, але постійне просідання.
Система вже не може виробляти складні речі, лише збирає те, що ще залишилося. До внутрішнього виснаження додається зовнішній тиск.
Історія знову римується: тоді – морська блокада, тепер – технологічна.
Під час Першої світової війни Великобританія перекрила Німеччині морські шляхи, позбавивши її постачання сировини, продовольства та палива.
Формально фронт стояв, але промисловість задихалася без імпорту, без торгівлі, без доступу до світових ринків.
Саме блокада зробила війну економічно безвихідною задовго до військової поразки. Росію неможливо заблокувати флотом, але її можна задушити ізоляцією.
І це вже відбувається.
Технологічна й фінансова блокади – сучасний еквівалент британського морського кільця.
Без доступу до іноземних технологій, капіталу, страхування, логістики та фрахту російська економіка втрачає кисень.
Вона ще рухається за інерцією, але з кожним місяцем дихати стає важче.
Саме цей повільний брак кисню – найефективніша зброя тривалої війни. Навіть аграрна сфера, яку в московії називають "санкційно стійкою", почала тріскатися.
Туреччина тимчасово зупинила імпорт пшениці, фрахт і страхування подорожчали, перевезення впали на третину.
У вересні-жовтні експорт продукції АПК обвалився в рази, за окремими позиціями – до мінімумів за кілька років.
Ланцюги, які здавалися міцними, виявилися тоншими, ніж очікували в Москві. І все це – на тлі політичної впертості, яка стає частиною проблеми.
Кайзер Вільгельм ІІ восени 1918 року до останнього заперечував можливість капітуляції.
Його генерали, радники, міністри вже бачили: країна вичерпана, фронт не витримає ще одного року.
Але кайзер повторював: "Армія стоїть.
Ми виграємо". Те саме, лише іншими словами, говорить Путін.
У його риториці все "стабільно", "керовано" і "за планом".
Коли вищий політичний центр живе у вигаданій стабільності, будь-яка тріщина оголошується "тимчасовою нерівністю ґрунту".
Це і є точка, де психологія зустрічається з економікою і робить катастрофу неминучою. Історія не копіює події, але римується з ними.
Як сто років тому Німеччина запевняла себе, що "все під контролем", так зараз московія живе в переконанні, що "все за планом".
Тоді тріщини замовчували, поки будівля не осіла.
Тепер – просто спостерігають, як вода під фундаментом знову піднімається вгору. Підводні води не зупиняються, коли їх заперечують.
Вони просто підмивають далі: спершу повільно, потім швидше.
І коли тріщина проходить крізь несучу балку, будинок уже не врятуєш косметичним ремонтом.
Російська економіка зараз саме на цій стадії.
Вона ще стоїть, але несучі елементи втратили міцність. Для України це означає одне: потрібно тримати тиск, поки ворожий фундамент розмокає.
Зберігати стабільність допомоги, бити по воєнній інфраструктурі, захищати експорт і ринки.
Бо коли чужа конструкція почне осідати, у цей момент відкриється шанс для нашого стратегічного перелому.
Крах воєнної економіки ніколи не буває гучним.
Він починається тихо – з тріщини, що її спершу ніхто не помітив.
Саме в цій тиші чути, як вода під фундаментом робить свою справу.