Як подолати кадрову кризу

Теперішній міністр економіки Олексій Соболєв у 2023 році прогнозував, що дефіцит робочої сили в Україні в найближчі десять років становитиме 4,5 млн осіб.
Це колосальне значення – приблизно як населення Литви, Естонії та Латвії. У 2025 році можна стверджувати, що в Україні "людей нема".
Принаймні чисельність населення постійно скорочується, про що говорять у різних сферах: від освіти до бізнесу.
Водночас, немає єдиного розуміння, як виходити з кризи. Когнітивний дисонанс полягає в тому, що існує кілька реальностей.
В одній – триває війна, люди розглядаються як "мобілізаційний ресурс", а цілі виправдовують будь-які засоби, що дозволяє фізично тримати фронт.
В іншій – обґрунтовуються ліберальні речі про цінності, права та свободи, які довели свою ефективність (зокрема економічну) в демократичних державах.
Однак в них не було такого досвіду в умовах масштабної війни у 21 сторіччі.
Ми першопрохідці. Ми стали полігоном не лише для тестування нового озброєння та незвичних методів війни, а й майданчиком для перевірки різних ідей та гіпотез.
Ба більше, ми перебуваємо в пошуку формули виживання в новій агресивній епосі. У вітчизняному публічному просторі дискутують про правильність розуміння і застосування актуальних понять та сенсів.
Мовляв, "людський капітал" – це про цінність і розвиток потенціалу людини, а "людський ресурс" – це про безжальну експлуатацію її можливостей в ім"я будь-яких благих (сакральних) цілей. Однак вододіл нашого світогляду, мислення та дій залежить не стільки від об"єму знань, скільки від того, де і хто ми тепер, у якій системі координат перебуваємо: у цивільній (ліберальній) чи військовій (автократичній) з усіма похідними наслідками. Саме тому виходить так, як виходить: "Експерти пропонують чимало слушних рецептів, але проблема в тому, що вони розглядають українців як людський капітал, для якого потрібно створювати сприятливі умови.
А за роки великої війни взяло гору зовсім інше уявлення про наших громадян: вони сприймаються як людський ресурс, призначений для виконання найважливіших історичних завдань". Різні світогляди – проблема одна Називайте це "кадровим голодом", "демографічною кризою", "браком робочої сили", "людським капіталом" чи "людським ресурсом", але суті це не змінює: людей нема.
Незалежно від вашого світогляду: "мілітарного" чи "ліберального". На жаль, немає жодного консолідованого розуміння стратегії виживання під час "кадрового голоду" і плану дій в мінливих історичних умовах і в "центрах ухвалення рішень".
Щоб відчути цей прикрий ефект, не потрібно спеціальних знань чи навичок, достатньо проживати в Україні протягом років цієї клятої війни.
Чому так? З одного боку, ми "частина Європи": "Липневі протести виглядали як привіт з мирного часу.
Стало очевидно, що за три з половиною року жорстока війна не знищила мрію про демократичну та процвітаючу Україну в складі Євросоюзу.
Надія на світле європейське майбутнє все ще живе". З іншого боку, ми "щит Європи", де "закручуються гайки", нехтуються права і свободи, відбувається відступ від ліберальних цінностей, що дозволяє тримати реальний фронт без різкого прориву.
Війна є війна. Читайте також: "Щороку зникає місто завбільшки з Житомир".
Коли Україні чекати навалу трудових мігрантів З одного боку, Андрій Єрмак оголошує, що більшість посад в Офісі президента України мають зайняти військові і замінити цивільних.
Тобто мілітарний підхід, імовірно, буде домінувати в "центрах ухвалення рішень". З іншого боку, прем"єр-міністр опікується дозволом на виїзд за кордон 22-річних юнаків, а депутати реєструють та ухвалюють відповідний законопроєкт.
Ця ліберальна позиція суперечить формулі "люди – мобілізаційний ресурс". Сама Юлія Свириденко – вихідка з Офісу президента і послідовно реалізує ліберальні підходи, але що буде далі? Що буде, коли на різні ключові посади за українським звичаєм перемістяться особи з мілітарним світоглядом? Питання відкрите.
Отже, "людей нема".
Ідей бракує.
Як боротися далі і вижити? Нестандартний підхід – шанс на порятунок Кури ніколи не переможуть медведів.
Даруйте за таке несподіване порівняння.
Це не та вагова категорія, не та природа, не та конструкція, не те призначення.
Споконвіку птиця – ресурс мяса та яєць, а ведмідь – хижак. Щоправда, у мережі ви знайдете чимало інших чудернацьких заперечень очевидному, де квочка, захищаючи своїх курчат, не те що дає відсіч ведмедям, а стає їхнім найбільшим жахом.
Ба більше, така квочка-мама й будь-якому яструбу дасть на горіхи, якщо той ризикне зазіхнути на її нащадків – на майбутнє. У чому ж секрет сили? Як "хакнути" "законний" порядок речей? Відповідь очевидна: несподівані вчинки (атака дронами СБУ на стратегічну авіацію), нестандартна система координат, нелінійні рішення.
Фантазія краща за знання. Цей секрет знав Альберт Ейнштейн, бо логіка може привести від пункту А до пункту Б, а уява – куди завгодно.
Цим користувався Апостол Павло, рефлексуючи, що віра – реалізація очікуваного і впевненість у невидимому. Наш порятунок може критися в сміливих ідеях, неочікуваних діях, несподіваних місіях, інстинктах самозбереження.
Вони мають взяти гору над ніби "правильними" законами світопорядку.
Лише так можна вийти за очікувані історичні рамки і перемогти.
Продовжити плисти за течією – значить втратити все. Військовослужбовець-публіцист Павло Казарін узагальнює: "За всіма розрахунками, ми мали програти три з половиною роки тому.
Нам не повинно було вистачити волі, людей та ресурсів.
Ми мали "знати своє місце", "чекати своєї черги" та "не провокувати сильних".
Але щоб винести нам вердикт, потрібно знайти тих, хто з аналогічним викликом впорався краще за нас.
За останні 70 років таких країн не було.
Цьому світу випало жити за правилами, які пише наша країна". Але які правила нам написати? Яку формулу виживання запропонувати? Як відірватися від проблем і досягти успіху? В Україні "нема людей" і розв’язання цієї проблеми потребує креативного підходу.
Бізнесу бракує працівників, нема черг у військкоматах, нема черг з іноземців, які хочуть працювати в Україні.
Де вихід? Українці – власники природних багатств, іноземці – працівники "Віддавати" американцям українські надра в обмін на зброю – хороша ідея зміцнення обороноздатності та зацікавлення союзників у військовій підтримці.
Однак це мало мотивує пересічного українця обороняти Батьківщину особисто. Необхідно оцінити в грошовому еквіваленті всі природні багатства України і розділити частку на кожного.
Щоб можна було "помацати" ці багатства як власні.
Тим, хто воює, частку в багатствах варто значно збільшити. Ця частка кожного в національних ресурсах має стати об"єктом цивільного обороту.
Хочеш – обєднуйся з родиною, побратимами, шукай інвесторів і будуй заводи та фабрики, хочеш – обмінюй, продавай, виділяй у натурі.
Для непідприємливих можна запровадити фонд і відраховувати туди кошти за використання природних ресурсів, які будуть розподілятися всім учасникам.
Для чого це потрібно? Якщо громадяни України стануть реальними власники природних багатств (ресурсів), то навряд чи зможуть укорінитися конспірологічні теорії про "захоплення українських земель" іноземцями.
Отже, ризики інформаційних маніпуляцій та вплив ворожої дезінформації на цю тематику зменшаться. У процесі розв"язання проблеми дефіциту кадрів необхідно вийти за межі і мілітарного, і ліберального світоглядів і подивитися на проблему під іншим кутом. Цифри – річ уперта.
За даними Європейської бізнес-асоціації, 71% українських підприємств відчувають гострий дефіцит кадрів, хоча 87% з них значно підвищили зарплати, 84% – премії, а 56% інвестували в розвиток персоналу.
Тобто вжиті класичні заходи не розв"язали проблему.
"Нема людей" і крапка. Серед об"єктивних причин – недостатня кількість кандидатів (вказують 26,7% респондентів), небажання чоловіків офіційно працевлаштуватися через ризики бути мобілізованими (25,5%), незадовільна кваліфікація претендентів (17,8%). Можна залучати людей до праці в Україні з-за кордону, але для цього треба перетворитися на країну-мрію для трудової міграції.
Як це зробити? Перешкоди для залучення працівників з-за кордону Коли вітчизняний бізнес самотужки намагається розв"язати проблему дефіциту кадрів, доводиться мати справу з такими проблемами. 1.
Отримання дозволу для іноземців в обласних центах зайнятості. У переліку документів, що подають роботодавці згідно із статтею 42-2 закону "Про зайнятість населення", вимагаються нотаріально засвідчені копії сторінок паспорта іноземця з особистими даними з перекладом українською мовою. Утім, аналіз законодавства про нотаріальну діяльність показує, що нотаріуси не посвідчують копії таких документів.
Ця формальна неузгодженість вимог уже на етапі підготовки документів є перепоною для залучення іноземних працівників. 2.
Втрачений час для залучення трудових іммігрантів. Хоча дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства обласні центри зайнятості видають на тривалий період (6-12 місяців), проте іноземний працівник, який отримав такий дозвіл, зобовязаний в’їхати в Україну протягом 90 днів з дати його видачі (пункт 4 статті 42-7 згаданого закону). Читайте також: Україні не вистачає 4,5 мільйона працівників.
Як подолати дефіцит робочої сили? Чи відповідає такий порядок реаліям? Ні.
Авіасполучення з Україною не працює, а інші варіанти швидкого обміну документами відсутні.
90 днів витрачаються лише на пересилання документів та оформлення української робочої і транзитної віз.
В інтересах України, щоб такі процедури відбувалися за лічені дні. 3.
Фінансові гарантії як перешкода для імміграції в Україну. Період розгляду справ іноземців, які хочуть працювати в Україні, становить до 30 днів, хоча мав би тривати два-три дні.
Деякий сервіс є.
Наприклад, іноземці можуть подавати документи за попереднім записом через візовий центр (приватна компанія VFS Global), який співпрацює з деякими вітчизняними посольствами. Однак переваги на цьому завершуються, адже згідно з постановою Кабміну, іноземець-претендент має подати в консульську установу України документи, що підтверджують наявність "достатнього фінансового забезпечення".
Процедура виписана так, що альтернативи "грошовому забезпеченню" майже нема. Сума "достатнього фінансового забезпечення" на період перебування іноземця в Україні може досягати десятків тисяч доларів.
Ці вимоги встановлюються іншою постановою уряду.
Хто за таких умов зможе поїхати до нас на роботу? Потрібна розумна державна політика, яка сприятиме залученню робочої сили в Україну. 4.
Людський фактор при оформленні трудової міграції. У 2025 році можна говорити про спроби окремих підприємств-першопрохідців залучити робітників з-за кордону.
Що маємо? Представники деяких українських консульських установ, а не уряд, на власний розсуд визначають потребу в працівниках підприємств, що є дещо дивною практикою. Таке застосування законодавства можна знайти серед представників візового відділу Посольства України в Індії (відповідає за Індію, Непал, Бангладеш, Шрі-Ланку та Мальдіви).
Вони відмовляють у видачі робочих віз для іноземців на підставі дивних підозр у ймовірній прихованій міграції. Обгрунтування відмов зводиться до таких загальних формулювань: військовий стан в Україні; ризики нелегальної міграції іноземців через Україну в країни ЄС; наявність на внутрішньому ринку праці достатньої кількості кандидатів.
Такий підхід підкреслює, що уряд не має централізованого та системного бачення. Хто стане донором трудових іммігрантів Якщо середній рівень зарплати в потенційній країні-донорі близький до аналогічного показника в Україні або вищий за нього і якщо рівень безробіття відносно невеликий, тоді масове прибуття громадян з такої країни на роботу в Україну є малоймовірним.
Навряд чи українські роботодавці можуть запропонувати кращі умови роботи і забезпечити конкурентні переваги в умовах війни.
Навіщо їхати за тридевять земель, якщо вдома такі ж умови, але без ризику загинути? В Україні у 2024 році розмір середньої зарплати сягав 540 дол.
Нижча середня зарплата була в Непалі – 239 дол., Бангладеш – 213 дол., Киргизстані – 410 дол., Узбекистані – 415 дол., на Філіппінах – 340 дол., у В’єтнамі – 460 дол., Таджикистані – 240 дол.
і Туркменістані – 285 дол.
Ці держави можуть розглядатися як потенційні донори робочої сили для України. Якщо акцентувати увагу на безпековий фактор, то відсіються держави, громадяни яких можуть нести загрозу.
Не можуть розглядатися донорами громадяни московія та РБ, а також Афганістану, Пакистану, Сирії, Лівану, Палестини, Іраку, ЦАР, Ємену, Алжиру, Північної Кореї, Ірану, Індії та майже всіх пострадянських країн. Залишаються держави з відносно низьким рівнем життя та вищим рівнем безробіття, для яких середня зарплата в Україні є привабливою і які за всіма ознаками можуть стати базовими (основними) країнами-донорами доступної робочої сили.
До таких країн можна віднести Бангладеш та Непал. Замість висновків В умовах війни, коли є гостра потреба в кадрах, слід вдатися до генерації нестандартних рішень, серед яких – залучення іноземних робітників. Саме тому для виходу з кризи та подальшого розвитку варто швидко виконати домашню роботу щодо розподілу національних природних багатств поміж громадянами України (передусім – поміж захисниками) та спростити формальні процедури залучення іноземних працівників до роботи в Україні.
Українці мають бути власниками національних багатств, а іноземці – найманими працівниками.