Як створити систему управління відходами упаковки

Пакувальна галузь стоїть на порозі великих змін.
Бізнес та експерти завмерли в очікуванні: яким буде новий закон "Про упаковку та відходи упаковки"? Голова комітету парламенту з питань екологічної політики та природокористування Олег Бондаренко прогнозує його ухвалення в першому читанні у вересні.
Закон змінить правила гри не лише для ринку упаковки – наслідки відчує вся економіка. За угодою про асоціацію з ЄС, Україна має реформувати систему управління відходами упаковки і гармонізувати законодавство.
В основі реформи – розвиток сталої економіки замкнутого циклу (циркулярної економіки), впровадження рециклінгу та повторного використання відходів, побудова нової моделі управління відходами на засадах розширеної відповідальності виробника (РВВ). Модель РВВ покладає відповідальність за управління відходами та відповідні витрати на виробників продукції, з якої ці відходи утворюються.
У нашому випадку – на виробників упаковки і товарів в упаковці.
Саме відходи упаковки становлять значну частку всіх побутових відходів.
Проте система управління відходами в ЄС, на яку ми маємо орієнтуватися, сама перебуває у фазі трансформації. На відміну від країн-членів ЄС, Україні доведеться створювати таку систему з нуля.
Як саме – невідомо.
Написати правильні речі в законі – лише перший крок.
Узгодити інтереси всіх учасників, здобути підтримку суспільства, залучити мільярдні інвестиції і збудувати новий інституційний організм – значно складніше. Попри це, орієнтир для нас існує.
Це досвід європейських країн, який, до слова, дуже різний: серед них є і тріумфатори, і аутсайдери.
Аналіз міжнародного досвіду управління відходами упаковки та пошук шляхів його впровадження в Україні – одне з ключових завдань Української пакувально-екологічної коаліції.
Отже, з чого починається складний комплексний механізм циркулярної економіки? Виробництво Фундамент усього – дизайн упаковки та сировина, з якої її виготовляють.
Ще на етапі виробництва продукції необхідно забезпечити характеристики (зокрема, хімічний склад), які уможливлюють рециклінгу її відходів.
Також виробники упаковки повинні враховувати вимоги щодо мінімізації її обсягів. У ЄС жоден виробник чи імпортер не має права ввести упаковку в обіг без попередньої оцінки відповідності стандартам.
За результатами цієї процедури виробник складає декларацію відповідності ЄС про відповідність упаковки вимогам нормативно-правових актів.
Таку саму процедуру проходить і сировина. Чи готові українські виробники до такої сертифікації? Експортери продукції в ЄС уже її проходять, зазвичай – у польських лабораторіях.
В Україні це ще неможливо – бракує сертифікованих лабораторій, обладнання і підготовлених кадрів.
Дещо легше адаптуватися українським представництвам міжнародних компаній.
Вони зможуть запозичити методики та практики у своїх євросоюзівських колег. Натомість компаніям, які працюють лише на внутрішній ринок, підготувати виробництво до нових вимог буде складно.
Це потребуватиме технологічних досліджень, оновлення нормативно-технічної документації та значних інвестицій.
Фахівців з необхідною для цього кваліфікацією в Україні бракує. Якщо новий закон запровадить обов’язкову сертифікацію без перехідного періоду, це може призвести до зупинки значної частини вітчизняної пакувальної індустрії. Роздільне збирання Наступний важливий етап – роздільне збирання відходів.
Якщо папір чи картон забруднені харчовими рештками, переробити їх неможливо.
Такі відходи можна лише спалити або вивезти на полігон.
Щоб такого не сталося, споживачі мають сортувати відходи в різні контейнери.
Їх кількість залежить від складності системи: від базових трьох (скло; папір, пластик, метал; мішані відходи) до 10-15. В Україні роздільне збирання побутових відходів діє лише в локальних проєктах.
Один з них – "Еко громада", який УКРПЕК реалізує в шістьох громадах Київщини.
Масштабувати таку модель на всю країну зараз неможливо.
Це потребує мільярдів гривень на придбання транспорту та контейнерів, оплату сервісних послуг. Читайте також: Щоб не потонути в смітті.
Уроки громад, які впровадили управління відходами За принципом РВВ, ці витрати слід враховувати в собівартості товарів, але для такого кроку виробники не мають законодавчих передумов.
Споживачі сплачують за послуги управління побутовими відходами органам місцевої влади. До того ж в Україні бракує потужностей для випуску відповідного обладнання.
Для прикладу, вітчизняні заводи здатні виробляти лише 25-30 тис.
контейнерів на рік.
За оцінками УКРПЕК, для забезпечення системою роздільного збирання всієї країни протягом трьох років треба закупити понад 350 тис.
контейнерів. Сортування Не менших інвестицій в інфраструктуру вимагає наступний етап: сортування зібраних відходів.
Його здійснюють на спеціальних сортувальних станціях.
Роздільне збирання споживачами та сортування відходів на заводах пов’язані: усе, що не розділили на першому етапі, потрібно відсортувати на другому. В Україні сортувальних станцій і заводів майже немає, а ті, що є, використовують переважно примітивне ручне сортування.
Таким чином можна відсортувати лише основні види та незначні обсяги відходів упаковки.
На сучасних заводах у ЄС усе автоматизовано.
Наприклад, автоматична лінія на заводі в Лейпцигу, яку я мав нагоду побачити на власні очі, розділяє відходи на 12 фракцій.
І це вже не найновіше обладнання, зараз існують набагато сучасніші підприємства. Чим більше типів відходів відсортовують, тим ефективніший рециклінг.
Наприклад, відходи паперу можна розділити на вісім типів.
Кожен має ціну і може перероблятися.
Кваліфікація персоналу таких підприємств має бути надзвичайно високою.
Зупинка на кілька годин спричинить сміттєвий колапс в усій громаді. Рециклінг Завершальний етап – рециклінг, після якого матеріали можна використовувати повторно.
Парадоксально, але тут ситуація в Україні чи не найкраща.
Ми маємо потужності з переробки відходів паперу, металу, скла та деяких видів пластику, але обсяги доступної сировини настільки малі, що її доводиться імпортувати через відсутність ефективної системи роздільного збирання та сортування. У новинах часто можна прочитати про нові технології рециклінгу в розвинених країнах.
Вони уможливлюють рециклінг нових типів відходів або підвищують його ефективність.
Однак для України це поки що неактуально, адже нові технології завжди дорогі, а в нас досі не налагоджений рециклінг основних типів відходів. Імовірно, на певному етапі реформи нам доведеться будувати заводи, зокрема через географічні обмеження.
Наприклад, єдине в країні підприємство з переробки упаковки Tetra Pak розташоване в Змієві Харківської області, поблизу зони боїв.
Везти туди сировину із західних областей економічно недоцільно. Такі підприємства мають з’явитися в західній, північній та південній частинах країни.
Їх доцільно будувати синхронно із запуском системи роздільного збирання і сортування відходів, інакше для цих підприємств просто не буде сировини. Ключ до успіху – системність Де і коли будувати завод, скільки контейнерів і в яких громадах встановити, як навчити людей сортувати відходи – такі питання є суттю реформи.
Усі елементи мають діяти узгоджено.
Якщо випаде хоча б одна ланка, ефект буде нульовим. Коли я бачу, як у тому чи іншому місті за підтримки іноземних донорів будують завод для рециклінгу, мене це тішить.
Разом з тим, я розумію, що ніхто навіть не намагався визначити, яке місце цей об’єкт займе в майбутній єдиній системі. Згідно з євросоюзівською моделлю, координувати створення і роботу такої системи, зокрема розподіляти фінансування й укладати договори з підрядниками, має Організація розширеної відповідальності виробника (ОРВВ) – неприбуткова структура, яка від імені виробників управляє відходами їх продукції. Коли система настільки комплексна і складна, ризик, що все перетвориться на хаос, дуже високий.
Саме тому УКРПЕК виступає за створення єдиної ОРВВ, яка об’єднає всіх виробників у межах країни.
Система потребує єдиного центру, що ухвалює рішення та спроможний акумулювати достатні фінансові ресурси. Така модель діє в більшості країн ЄС і демонструє високу ефективність.
Недавнє рішення суду ЄС у справі INTERZERO (C-254/23) відкинуло претензії сервісних компаній та підтвердило право держав-членів ЄС (у цьому випадку Словенії) створювати системи з єдиною неприбутковою ОРВВ для кожної категорії продукції. Перш ніж встановлювати контейнери чи будувати заводи, ОРВВ має проаналізувати обсяги та морфологію відходів у кожній громаді.
За результатами цього дослідження, організація повинна розробити і представити уряду поетапну, розраховану на десятиліття програму розбудови системи циркулярної економіки в країні.
Важлива частина – бізнесовий та фінансовий плани, які визначають послідовність дій та обсяги необхідних для реалізації реформи коштів. Держава затверджує цю програму і надалі контролює її виконання. Будувати циркулярну економіку без стратегії – це як збирати пазл без картинки на коробці.
Ця реформа – не про кількість контейнерів чи збудованих заводів.
Вона про нову екологічну культуру, яка починається з відповідальності виробника, прозорих і справедливих правил, довіри всіх учасників до єдиної системи.