Як змінити уявлення про людей з інвалідністю

Україна досягла рекордного рівня зайнятості серед людей з інвалідністю: за два роки чисельність найнятих зросла на 14%.
Звучить інтригуюче, але насправді ситуація діаметрально протилежна.
Роботу мають 18% людей з інвалідністю працездатного віку і це один з найнижчих показників у Європі. Аналізуючи ситуацію на ринку праці, ми розуміємо, що без сотень тисяч працівників з інвалідністю дефіцит на ринку праці не здолати.
Ми розуміємо, що поряд з жінками, пенсіонерами та молоддю люди з інвалідністю – одна з найбільш перспективних груп для подолання дефіциту на ринку праці. Через кілька років Україна стане перед вибором: максимально давати роботу своїм громадянам чи запрошувати іноземців.
Ми переконані, що рішення відкрити країну для працівників з Азії чи Африки з низькою кваліфікацією передчасне. Саме тому гучно провалилася перша спроба залучити працівників, рідна країна яких розташована за 6 тис.
км від України.
Зрозуміло, що для багатьох з них приїзд на заробітки в Україну – подорож в один кінець і за ними приїдуть їхні родини. Чи хочемо ми цього? Вихід для України – використати весь доступний трудовий потенціал, зокрема працю людей з інвалідністю працездатного віку.
З щонайменше 2 млн людей цієї групи офіційно працюють трохи менше 500 тис. Друга важлива причина необхідності залучення на ринок праці людей з інвалідністю дуже непопулярна.
Це дефіцит коштів Пенсійного фонду, необхідність підвищення пенсійного віку і скорочення соціальних пільг. Один працівник на одного пенсіонера – економічно збиткова ситуація для солідарної системи пенсійного забезпечення.
Вона веде або до скорочення розміру пенсій, або до кардинального підвищення єдиного соціального внеску. До Пенсійного фонду надходить менше внесків, ніж потрібно виплатити коштів у солідарній системі.
У 2024 році Пенсійний фонд виплатив 821,5 млрд грн, 33% з них, 274,7 млрд грн, надійшли з державного бюджету. Держбюджет фінансує фонд частково із зовнішніх запозичень.
Наші іноземні партнери вже 14 років пропонують знайти баланс шляхом підвищення пенсійного віку та скорочення соціальних видатків.
Головний аргумент іноземних партнерів: вони в умовах дефіциту скорочують витрати, а Україна, навпаки, просить про фінансову допомогу, не змінюючи підходи до соціальної політики. Дефіцит на ринку праці, посилення дисбалансу в Пенсійному фонді та загроза скорочення міжнародної допомоги – три причини, через які Україна повинна створити умови і стимули для зайнятості зокрема людей з інвалідністю.
Ринок праці повинен стати інклюзивним і відкритим для всіх охочих працювати офіційно. Таке ж завдання стоїть перед урядом Великобританії, який шукає шляхи для скорочення соціальних виплат для людей з інвалідністю.
Обсяг цих виплат до 2030 року сягне 100 млрд фунтів стерлінгів, що перевищить оборонний бюджет країни. Незабаром британський уряд представить програму реформування системи підтримки людей з інвалідністю.
Один з кроків – скорочення пільг і виплат.
Процес болючий, але він дозволить залучити на ринок праці 450 тис.
людей з інвалідністю. Британці ретельно вивчають досвід Нідерландів, які досягли рекордного результату: рівень зайнятості в країні сягнув 82,3% і ще 3,2% населення активно шукають роботу.
Досвід Нідерландів приваблює не тільки Лондон, а й Брюссель – наміри бельгійського уряду викликали потужну хвилю протестів і страйків. Якщо порівняти рівень зайнятості в Нідерландах (82,3%), у Великобританії (74,95%) та Україні (менше 40%), то висновок буде очевидний.
Чим скоріше ми почнемо реформи, тим менш болючими будуть наслідки від бездіяльності. Нідерландська модель буде цікава і для України.
Головний постулат – набагато легше утримати людину на роботі, ніж надати людям пільги і потім їх забирати. Читайте також: Тісто і рівність.
Як люди із синдромом Дауна працюють у київських піцеріях Дослідження Організації економічного співробітництва та розвитку показують, що після шестимісячної перерви в роботі люди взагалі припиняють працювати, імовірність їхнього повернення на ринок праці стрімко зменшується.
Будь-яка державна політика, яка пропустить ці перші шість місяців, не матиме успіху. Нідерланди зобов’язали роботодавця та працівника з інвалідністю скласти план закріплення останнього на робочому місці.
План може включати зміну посади і кардинальне скорочення тривалості робочого дня навіть до двох годин на день. Цей підхід впроваджує Японія у сфері адаптації людей з інвалідністю на ринку праці.
Є випадки, коли тривалість робочого тижня становить лише 15 хв. Якщо в Нідерландах працівник і роботодавець не дійшли згоди щодо залучення до праці після лікування чи реабілітації, то такий працівник не отримає матеріальну допомогу.
Це сильно вплинуло на рівень зайнятості тих, хто має інвалідність. Ще одним стимулом для повернення на ринок праці людей з інвалідністю є надзвичайно локалізована система їхньої соціальної підтримки.
Кошти для адаптації "спустили" з національного рівня на рівень громад, які забезпечують їх необхідним для відновлення трудової діяльності.
Схожа система діє в Норвегії. Зворотній бік нідерландської системи – велика кількість компаній, які не бажають наймати людей з інвалідністю (77%).
Щоб переконати їх у доцільності використання "прихованих" можливостей, в Амстердамі створюють інструменти. Наприклад, щоб уникнути довгих пільгових відпусток для людей з інвалідністю, компанії можуть скоротити тривалість робочого дня, що має менший негативний вплив на бізнес-процеси.
У деяких випадках запроваджують програми втручання в спосіб життя, привчаючи до здорового харчування та занять спортом. Нідерландська модель стала викликом для Великобританії, де людині з інвалідністю надаються гарантії і вже потім її намагаються повернути на ринок праці.
Такий підхід діє і в Україні і описані приклади стануть викликом для нас. Моделі Нідерландів та України надзвичайно контрастують. Перша відмінність – у Нідерландах є відповідальність роботодавця і людини з інвалідністю, вони разом мають знайти вихід у випадку неможливості людини працювати.
У нас діє "проста" формула: або виконуй норматив, або плати штраф. Друга відмінність – так званий державний патерналізм, коли всі соціальні видатки йдуть людині з Києва, а місцеві органи чи територіальні громади позбавлені фінансових можливостей для створення інклюзивного простору в громаді. В Україні ці витрати покладають на родину чи друзів, оскільки місцеві громади не можуть вирішити питання.
Цю піраміду треба перевернути і зрозуміти, що на 1 470 громад треба не тільки покласти відповідальність, а й надати їм можливості. Третя відмінність – в Україні працевлаштування людей з інвалідністю є обов’язком бізнесу.
Держава до кінця 2025 року не буде зобов’язана виконувати норматив з наймання таких людей.
Принаймні, за порушення нормативу немає штрафів. При цьому в Південній Кореї частка людей з інвалідністю серед чиновників становить 3,57% проти 3,45% в приватному секторі.
Багато таких прикладів можна знайти в оглядах практик з підвищення інклюзивності на ринку праці. Головна відмінність між українською та британською моделлю і нідерландською – у наявності стереотипів щодо людей з інвалідністю.
Наш досвід показує, що статус часто стає серйозною перепоною для виходу людей з інвалідністю на ринок праці і прирікає їх на повну економічну залежність від держави.
Як наслідок – у переважній більшості випадків розмір їх пенсії не перевищує 3 тис.
грн на місяць. Зміна уявлення про людей з інвалідністю розкриє їх потенціал і запустить колосальні зміни на ринку праці.
Можливість людей з інвалідністю мати достойну роботу – це основа для стабільності їхніх родин та громад.
Дослідження Конфедерації роботодавців України показують, що робота для людей з інвалідністю дає їм не тільки економічну незалежність, а й психологічну стійкість. Ветеран, який повернувся з фронту з інвалідністю, в інтерв’ю проєкту "Разом" сказав: "Я хочу бути прикладом для свого сина.
Після інвалідності життя не закінчується і нам під силу змінювати його на краще".
Таке відкриття можуть зробити для себе сотні тисяч безробітних людей з інвалідністю та їхні родичі. Опитані нами HR-директори зазначили, що плинність кадрів серед людей з інвалідністю вдвічі менша, ніж у середньому на підприємствах.
Проте в багатьох керівників виникають питання щодо того, як побудувати здорові відносини в колективі, до якого можуть долучитися люди з інвалідністю. Керівники підприємств або HR-партнери можуть розробити внутрішні політики щодо адаптації працівників з інвалідністю та пройти відповідне навчання.
Як це зробити? Відповідь на це питання готує Конфедерація роботодавців України.