Виконання судових рішень в Україні: 10 років надій і розчарувань

У 2025 році ми відзначаємо 10-річчя початку реформи, спрямованої на вдосконалення примусового виконання судових рішень. Подані на розгляд до Верховної Ради у 2015 році законопроєкти «Про виконавче провадження» та «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» стали підґрунтям для запуску змішаної моделі, яка передбачала паралельну роботу державних і приватних виконавців.
А уже за два роки, у 2017-му, перші приватні виконавці розпочали свою діяльність.
Це був період великих надій на те, що вона стане дієвим інструментом у забезпеченні справедливого правосуддя. І дійсно, на початку ефект був вражаючий.
Відмовившись від монополії та надавши приватним виконавцям право виконання судових рішень, яке раніше належало виключно державному органу, країна не лише нічого не втратила, а навпаки – за короткий термін рівень примусового виконання зріс у десятки разів за багатьма критеріями.
Усі побоювання та ризики, якими нас жахали противники модернізації, або взагалі не справдилися, або на тлі досягнень виглядали просто мізерними. Втім, сьогодні ми змушені визнати, що реформа, яка так яскраво почалася, досі не досягла своїх ключових цілей. Війна як каталізатор змін Повномасштабна російська агресія оголила слабкі місця у багатьох сферах державного управління, включаючи систему виконання судових рішень.
За останні три роки Україна накопичила не лише фінансові борги, але й моральні перед своїми громадянами – сотні тисяч судових рішень залишаються невиконаними.Причини – недосконалість судової практики, яка спрямована більшою мірою на захист боржника, ніж на відновлення порушеного права стягувача; нормативно-правова база, норми якої суперечать основному закону або звужують його положення; відсутність автоматизації виконавчого провадження; неготовність держави сплачувати борги та низька ефективність виконання рішень.Це суттєво послаблює економічну стійкість країни та підриває довіру громадян і бізнесу до держави.
Виконання судових рішень – основа правової стабільності, а також ключовий фактор для залучення інвестицій. Проте жоден бізнесмен не ризикне вкладати гроші в країну, де права кредитора не захищені, а реальне повернення коштів за рішенням суду становить лише 10%.
Інакше кажучи, з кожного долара кредитор може отримати назад лише 10 центів. Нашій державі потрібно довести своїм і західним інвесторам здатність виконувати взяті на себе зобов’язання.
Насправді може навіть здатися, що Міністерство юстиції зокрема, робить певні кроки у цьому напрямку.Так, 20 листопада 2024 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт №9363, який вносить зміни до законодавства з метою цифровізації виконавчого провадження.
Міністерство юстиції представило документ ледь не як «цифрову революцію» та важливий етап реформи у сфері виконання рішень.І частину проблем він справді вирішує — вдосконалює механізми накладення арешту на майно, полегшує реєстрацію обтяжень та автоматизує окремі процедури.
Однак більшість проблем так і залишаються невирішеними. Наприклад, законопроєкт зобов’язує банки підключатися до системи автоматизованого арешту коштів, але не встановлює їм чітких дедлайнів чи санкцій за невиконання.
Це створює умови для затягувань і саботажу з боку фінансових установ, що зводить нанівець потенційну ефективність норми.
Такі половинчасті рішення, як і численні проблеми, пов’язані із цифровізацією, судовою практикою, суперечності між прийнятими підзаконними актами — наслідок відсутності стратегічного бачення. Це схоже на спробу удосконалити автомобіль, не розуміючи, для чого ти його плануєш використовувати: возити містом дітей до школи, брати участь у ралі чи перевозити вантажі.
У кожному з цих випадків потрібна різна комплектація. Складається враження, що влада досі не визначилася зі стратегічними пріоритетами та остаточною моделлю розвитку: чи ми зупиняємося на змішаній системі, де державні та приватні виконавці мають рівні права й обов’язки, чи прагнемо до повністю приватної моделі, або ж взагалі вирішуємо повернутися до державної монополії на виконання судових рішень. Без цього фундаментального вибору всі намагання удосконалити систему будуть схожі на латання дірок, а не стратегічний розвиток.
Що власне ми і спостерігаємо зараз. Візьмімо такий простий приклад: у приватних виконавців немає доступу до системи «Безпечне місто», яка дозволяє відстежувати транспортні засоби боржників.
Через це ми змушені буквально здобувати інформацію в обхід, витрачаючи більше часу та ресурсів, що знижує ефективність виконання судових рішень.
Чи допомагають такі бюрократичні бар’єри державі? Сумнівно.
Чи сприяє корупції? Питання риторичне. Якби профільне керівництво чітко визначилося, що ми рухаємося до повноцінно змішаної системи, де приватні та державні виконавці мають рівні повноваження, воно б прагнуло забезпечити ефективну роботу обох інституцій та надало їм однаковий доступ до ресурсів. Що робити? Як відомо, усвідомлення проблеми — це перший і найважливіший крок до її вирішення, адже відкриває шлях до пошуку ефективних рішень.
Україні слід рухатися до приватної моделі, але має відбутись певний період, коли у нас буде діяти повноцінно змішана модель виконання.
І весь цей час робити системні кроки до повністю приватної. Якими мають бути ці кроки? 1.
Надання приватним виконавцям права виконувати рішення на користь держави. В умовах війни і критичного дефіциту фінансів на соціальні потреби і оборону, уряд шукає способи наповнити бюджет — зокрема, піднімає податки, створюючи додаткове навантаження на бізнес, який і так ледве дихає. Водночас щороку з бюджету витрачаються сотні мільйонів гривень на утримання збиткової державної виконавчої служби.
Хоча можна було б більшість їхніх функцій передати приватним виконавцям, зрівнявши повноваження із державними. Логічним і економічно обґрунтованим рішенням було б наділити приватних виконавців правом стягувати штрафи на користь держави.
Це дозволило б під час війни ефективно наповнювати бюджет без додаткових витрат з боку держави. Тим більше, що приватні виконавці демонструють у десятки разів вищу ефективність, що підтверджується як українськими, так і міжнародними дослідженнями.
При тому, приватні виконавці самостійно фінансують свою діяльність: утримують офіси, сплачують податки, створюють робочі місця та виплачують заробітну плату працівникам. Додатково це вирішило б ще одну нагальну проблему. За останні три роки кількість приватних виконавців зменшилася, що становить загрозу існуванню інституції. Причини? Одна з головних – стало менше роботи.
Бізнеси закриваються через прямі наслідки війни: руйнування інфраструктури, скорочення внутрішнього ринку, падіння купівельної спроможності населення — зокрема кредитних товарів та небажання банківської системи в умовах війни фінансувати позики.
Серед бізнесів, які продовжують працювати, значна частина зосереджена на виживанні, а не на розвитку.
Це призводить до зниження обсягу кредитування та інвестицій, а відтак – стає менше судових рішень про стягнення заборгованостей, які могли б виконувати приватні виконавці. Профіль боржників теж змінився — тепер, якщо справа доходить до примусового стягнення, це зазвичай означає, що боржник має настільки серйозні фінансові проблеми, що стягнути з нього майже нічого. На додачу до цього, мораторії на стягнення заборгованості у певних категоріях справ, введені під час війни, також суттєво обмежують обсяг роботи.
Передача приватним виконавцям права стягувати штрафи та інші стягнення на користь держави могла б частково вирішити цю проблему, збільшивши кількість виконавчих документів і тим самим забезпечивши стабільний базовий дохід. 2.
Розробка і впровадження комплексної цифрової стратегії Боротьба з корупцією завжди буде марною, поки існують умови для її виникнення. Перш за все необхідно усунути можливості для зловживань, мінімізувавши можливість втручання людини у процес виконання судових рішень. Якщо відкрито виконавче провадження — далі все має відбуватися автоматично: арешт на майно, блокування рахунків боржника без варіантів для відхилень, електронне списання та розподіл коштів, захищених на рівні закону та за допомогою електронних засобів в банку (так звані соціальні кошти, на які не можна звертати стягнення. По-друге, приватні виконавці мають отримати доступ до всіх реєстрів, що й колеги із державної служби.
Для цього потрібно інтегрувати всі електронні бази та реєстри в єдину систему, доступну для виконавців. Наразі ця інформація розрізнена, частково недоступна і часто незручна для роботи. Наприклад, в Україні досі існує декілька реєстрів транспортних засобів – старий і новий; відсутній нормальний реєстр спеціальної та сільськогосподарської техніки; земельні ділянки на 70% залишаються не оцифрованими, а значна частина людей досі має паперові акти на землю, що робить майно боржників невидимим для виконавців. Без доступу до балансових відомостей боржника виконавці не можуть дізнатися про майно, яке не реєструється в державних реєстрах, але перебуває у власності і може бути використане для погашення боргу.
Це також ускладнює стягнення на корпоративні права боржників у ТОВ.Такі прогалини створюють додаткові труднощі у процесі виконання судових рішень і знижують його ефективність. 3.
Переорієнтація судової практики від «захисту боржника» до «захисту кредитора» в судовій практиці Закон має рівною мірою захищати всіх учасників процесу: боржника, кредитора і виконавця.
Але реальність така, що судова система часто стає інструментом для маніпуляцій з боку боржників.
Складається враження, що будь-яка скарга, навіть безпідставна, підлягає задоволенню.
Боржники цим активно користуються, затягуючи виконання рішень роками. Наведу приклад із власної практики.
Людина взяла борг ще у 2007 році, і станом на 2025 рік він досі не погашений.
Щоразу, коли з’являлася реальна перспектива часткового повернення коштів, боржник подавав чергову скаргу з необґрунтованими претензіями, суд її задовольняв, і виконання блокувалося.
У результаті минуло 18 років, проте кредитор досі залишається ні з чим, а борг — непогашеним. Якщо ми зайдемо на сайт Міністерства юстиції, ми побачимо, що одним з їхніх завдань є формування політики у сфері примусового виконання.
Але судова практика, яка є частиною цього процесу, фактично не сприяє виконанню рішень.
Навпаки, суди систематично стають на бік боржника, який свідомо уникає виконання своїх зобов’язань, задовольняючи навіть безпідставні скарги.
Було б добре, якби Міністерство юстиції разом з Верховним судом та всією судовою гілкою усвідомили масштаб цієї проблеми і у прийдешньому році почали шукати шлях, який би забезпечив виконання рішень, котрі ж самі суди і ухвалили.ВисновкиТак само, як Україні потрібна перемога на фронті, їй потрібна перемога в утвердженні права.
Реформа примусового виконання рішень — це не просто технічна реформа.
Це частина загальної боротьби за майбутнє країни. Зволікати більше не можна — реформа на мою думку вже і так років на п’ять відстає із впровадженням необхідних змін.
І тут дієві кроки повинні зробити не лише приватні виконавці, які давно порушують це питання, але й усі залучені стейкхолдери, як внутрішні, так і зовнішні. Малий і середній бізнес, який є основним споживачем послуг приватних виконавців, міг би посилити тиск на депутатів, вимагаючи прозорої та ефективної системи виконання рішень.
На жаль, великий бізнес, маючи більше ресурсів для впливу на політиків, поки що демонструє байдужість, адже сам нерідко виступає боржником і надто зацікавлений у посиленні відповідальності. Представники банківської системи, яка страждає від невиконання боргових зобов’язань, також мали б долучитися до лобіювання реформи.
Український уряд на чолі з Президентом Володимиром Зеленським декларують прагнення вступити до Європейського Союзу.
А відповідність міжнародним стандартам правосуддя, включаючи сферу виконання судових рішень, є однією з ключових умов такої інтеграції. Тому вимоги міжнародних організацій та європейських партнерів України до покращення інвестиційного клімату і підвищення відповідальності за невиконання судових рішень також могли б стати суттєвим важелем у підтримці реформи. Чітка, прозора та послідовна реформа примусового виконання може стати сигналом для світу: країна готова до змін, здатна захищати права своїх громадян та інтегруватися у європейську правову спільноту.
Чи стане вона такою?