Build Back Better*: три складові якісної повоєнної відбудови

У якийсь момент у контексті відбудови України всі почали повторювати фразу Build Back Better.
Звідусіль чути, що ми маємо відбудувати краще, ніж було.
Що це означає?
Якщо стоїть зруйнована школа, а ми вставили вікна - це краще, ніж було? А якщо ще пофарбували фасад та купили нові меблі? У який момент воно стає краще?
Ми в Big City Lab вирішили знайти відповідь на це питання і зрозуміли, що Build Back Better означає відбудувати таким чином, аби будівля знову почала відповідати своїй основній функції та потребам сучасних людей.
Які принципи лежать в основі цього? Я б виокремила три основні речі: комплексний підхід, безбар"єрність та переосмислення того, що є.
Цими принципами варто послуговуватися при відбудові будь-якого обʼєкта: школи, лікарні, площі чи навіть цілого міста.
Адже нам потрібно буде відновити тисячі й тисячі просторів, які були зруйновані внаслідок воєнних дій.
Чому міста не мають майстер-планів У кожного міста має бути майстер-план, тобто його довгострокове бачення.
Це розуміння, як розвивається місто, яким його хочуть бачити через десять років.
Це комплексний підхід, який дозволяє творити системні зміни, що покращують життя.
Цьогоріч я провела відпустку в Норвегії і серед іншого мене вразило, як розбудовують нові райони Осло.
Муніципалітет спільно з урбан-бюро розробляють майстер-план, а під час цього активно проводять фокус-групи та спілкуються з місцевими мешканцями.
Їхнє завдання - виразити стиль життя людей, економічні відносини та політичні домовленості в міському просторі.
На відміну від Норвегії, в Україні майже немає міст, у яких був би реальний майстер-план розвитку.
Чому? Тому що в нас немає такої практики.
У Радянському Союзі багато процесів були централізовані. Усі стратегічні практики, методології та люди, які вміли це робити, були зосереджені в Москві, а до регіонів направлялися затверджені плани.
На момент розвалу СРСР в Україні бракувало людей, які б розуміли, як планувати місто не за вказівками.
Зараз ми повністю змінюємо парадигму життя.
Переходимо на ринкову постіндустріальну економіку: інакше взаємодіємо одне з одним, маємо інші форми власності.
Спосіб життя людей кардинально змінюється і міста мають під нього підлаштуватися.
Однак людей, які б уміли це робити, майже немає.
На всю Україну є лише кілька кафедр урбаністики, тому і немає експертів, які б могли розробляти майстер-плани.
Немає і розуміння, куди рухаються українські міста.
Усе розвивається хаотично, поштовхами, а міська влада зазвичай не дуже добре розуміє, яке міське середовище вона хоче створити.
Що ми маємо на прикладі Києва? Якщо не брати до уваги центр і давно збудовані райони, то все інше - це острівці ЖК, де велика ділянка віддається приватному девелоперу.
Йому висувають умову: якщо забудовуєш цю територію, то самостійно вирішуй соціальні проблеми: будуй школу, дитсадок, лікарню.
Так з"являються ЖК, які обносять парканом свою інфраструктуру, бо їхні мешканці за неї заплатили.
Місто перетворюється на архіпелаг ЖК, з"єднаних дорогами та мостами, між якими нічого немає.
Ми живемо в населених пунктах, які виглядають, як смуги перешкод, а не комфортна та безпечна екосистема.
Не все радянське треба знищувати Є спадок, а є спадщина.
Спадщина - це щось цінне.
Готель "Салют", "Квіти України", монументальні мозаїки.
Це щось, що ми б хотіли зберегти і передати наступним поколінням, аби вони теж могли на це подивитися.
Спадок - це те, що не варто передавати дітям.
Це типові будівлі, якими наповнені міста: школи, дитсадки, лікарні, житлові будинки.
Модернізм був усюди, усюди залишав великі площі, через які треба йти пів години, і надто широкі дороги.
Головну вулицю в Кривому Розі робили як злітну смугу на випадок війни, але ми не користуємося нею як смугою навіть зараз.
Вулиця, яка йде через усе місто, настільки широка, що з неї можна зробити бульвар: тротуари, трамвайні колії, велодоріжки і ще залишиться місце для двох автомобільних смуг у кожен бік.
Повернення "хрущовок"? Як Україна відбудовуватиме житло за типовими проєктами Треба змінювати все нефункціональне і залишати історичне та художнє.
Візьмімо шкільну інфраструктуру.
Що таке якісно трансформована школа? Це коли стара радянська будівля-коробка після реконструкції починає відповідати сучасним потребам учителів, дітей та освітнього процесу загалом.
У нас триває реформа освіти.
Вона змінює підходи до навчання і відносини між викладачами та учнями, викладачами та батьками.
Діти мають більше практичних завдань, а заняття частіше проводяться в групах чи навіть на вулиці.
Тимчасом планування будівлі ніяк не змінювалося ще з 19 століття.
Навіть якщо вона побудована 50 років тому, це ті самі парти, дошки та класи.
Однак формат взаємодії і цінності суспільства змінилися.
Те, що було побудоване в модерністську епоху в тоталітарній державі, не відповідає тому, як ми хочемо виховувати молодих громадян у демократичній країні.
Є багато речей у плануванні та дизайні школи, які обмежують можливість сучасного навчання.
Наприклад - відсутність спільних просторів.
Є клас і є коридор.
Усе.
У школі немає місця, де можна збиратися разом і займатися чимось поза уроками.
Проте виховання в школі має відбуватися і за межами класної кімнати.
Звісно, якісне відновлення потребує коштів.
Ми підрахували, що відбудувати пошкоджену школу такою, як вона була, коштує 600-800 дол.
за кв м, а будувати сучасний навчальний заклад з нуля - 1,5-1,8 тис.
дол.
за ту ж площу.
Вартість якісних трансформацій може становити близько 1 тис.
дол.
за кв м.
Так, це на 20% дорожче, ніж відновлення базової будівлі застарілого формату, але це на 30% дешевше, ніж повне будівництво.
Це також дозволяє впровадити сучасні освітні практики, а отже, зробити навчання цікавішим та ефективнішим.
Після зведення чи відновлення школи в найближчі років десять ніхто не виділятиме ресурси на нові роботи в закладі.
З досягнутим результатом доведеться працювати довгий час.
Хіба це не аргумент одразу робити якісно?
Україна має стати безбар"єрною Безбар"єрний простір - це простір, у якому всі люди можуть виконувати однакові дії незалежно від стану здоров"я, віку чи статі.
Звісно, країна, громадяни якої страждають від війни, має бути безбар"єрною.
Чи є Україна такою? Ні.
Коли Big City Lab проводила аудити доступності для Світового банку, ми помітили, що часто будівля, у якій відбувається реабілітація, перешкоджає реабілітації.
Суть таких закладів у тому, щоб допомогти людині навчитися заново робити всі буденні дії, щоб вона могла жити самостійно.
Ходити, якщо це можливо, або користуватися колісним кріслом.
Піднімати виделку, зав"язувати шнурівки, відчиняти тумбочку, сідати на ліжко, вставати з ліжка.
Реабілітаційний центр - це простір для того, щоб людина могла відновити всі базові навички.
Там має бути модель квартири, де людина зможе тренуватися виконувати такі речі.
Має бути можливість вийти на вулицю.
Мають бути спільні простори, де можна провести час з родиною, аби всі відвідувачі не скупчувалися в палаті.
Насправді ж реабілітаційні центри поміщають людину в простір, де вона нічого не може робити сама: їй усе приносять, не дають самостійно пересуватися.
Людина перетворюється на об"єкт, а заклад не допомагає пацієнтам відновлюватися.
Не адаптовані й публічні простори: вулиці, громадський транспорт, школи, лікарні.
Безбар"єрність у місті - це довго та дорого.
Шлях з тисячі пандусів починається з першого, але мало в кого вистачає витримки та фокусу дійти до тисячі.
Уваги потребує кожна будівля, кожен пішохідний перехід, кожен квадратний метр тротуару.
Об"єктів багато і всі вони мають різних власників: щось - у державній власності, щось - у кооперативній, щось - у приватній.
Проте більшість інфраструктури перебуває на балансі міст.
Відповідно, у контексті реалізації фізичної безбар"єрності лідерство точно за місцевою владою.
Зараз формується великий суспільний запит, адже в нас є ветерани, військові з пораненнями, травмовані цивільні.
Це має підштовхувати приватних власників робити свою інфраструктуру інклюзивною.
Зрештою, має стати моветоном, якщо до твого магазину чи кафе не може зайти людина з інвалідністю.
Звісно, будувати безбар"єрний простір легше, ніж трансформувати локацію, але де межа цих змін? Які об"єкти варто змінювати докорінно, а які - намагатися зберегти? Це ще одне питання, на яке суспільство має знайти відповідь.
Що робити Мислити комплексно: одразу враховувати, як окремі трансформовані локації формуватимуть загальну екосистему міста.
Переосмислювати минуле, не намагаючись бездумно його відкинути.
Адаптувати простір для людей.
Зміни не відбуваються, якщо в них не вкладати ресурси і гроші.
Це ціна України майбутнього: комфортної та безпечної, з доступною інфраструктурою, естетичними об"єктами та усвідомленням того, у яких містах ми хочемо жити.
* - побудуйте краще, ніж було (англ.)