Чи може Україна наздогнати країни Європи за рівнем життя

Ми добре знаємо, які виклики стоять під час війни перед Україною.
Якби мова йшла про людину, то це питання було б сформульовано як питання "життя або смерті".

У випадку країни питання можна сформулювати як: "існування української держави/України як політичної нації".

Я не військовий і не політичний оглядач, тому не буду робити припущень щодо подальшого перебігу війни або можливостей її політичного врегулювання.

Лише нагадаю вам влучне висловлювання четвертої прем"єр-міністерки Ізраїлю пані Голди Меїр, щодо наявності, такого необхідного, політичного простору для врегулювання конфлікту із сусідами: "Ми хочемо жити.
Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими.
Це не те питання, що залишає багато простору для компромісу".

Водночас завдяки надлюдським зусиллям Сил оборони України та наявності консолідованої позиції найбільших західних демократій, станом на третій рік повномасштабного вторгнення, ми можемо робити припущення щодо того якими темпами зможе зростати Україна після закінчення великої війни та якою могла би бути економічна модель, що призведе до таких результатів.
Більшість подібних вправ розпочинається із побудови припущень щодо того, що саме і як треба зробити для того, щоб пожвавити економічне зростання.
Але я пропоную вам розпочати з формулювання мети: як, теоретично, може виглядати стрибок у економічному зростанні для Україні.

Оскільки "теоретичний стрибок" у зростанні не є самоціллю, а повинен призвести до якісно нового рівня життя українців впродовж одного покоління (результат якого вдалося досягти країнам, що приєдналися до ЄС в 2004 р.).

Чому Україні не вдалося? Подальші припущення та розрахунки базуватимуться на даних Світового банку та МВФ, що були детально проаналізовані в попередній статті.
Розглянемо два оптимістичних сценарії для України.
Назвемо їх "консервативно-оптимістичним" та "максимально-оптимістичним".
Стисло ми можемо описати консервативно-оптимістичний сценарій як "євроатлантична інтеграція (вступ до ЄС та НАТО) у поєднанні із якісним виконанням необхідного домашнього завдання для такого вступу".

Під якісним виконанням "домашнього завдання" ми розуміємо проведенням необхідних структурних реформ (забезпечення верховенства права, сприяння конкуренції, зменшення рівня корупції, завершення судової реформи тощо), конвергенцію правового поля та фінансової системи з ЄС.

Як зазначалося вище, зростання не є самоціллю, а виступає лише засобом покращення рівня добробуту громадян України.
Тому припущення щодо зростання повинні бути реалістичними (ми не "будуємо комунізм"), тобто базуватися на динаміці макроекономічних показників, що спостерігалася в минулому в інших країнах.

Найбільш релевантною групою країн для України є такі країни як: Польща, Литва, Латвія, Естонія, Латвія, Румунія та Хорватія.
Вибір цих країн пояснюється тим, що вони є географічно та ментально близькими для України, вийшли із колишнього соціалістичного табору та утвердилися як незалежні країни після розпаду СРСР.

Ці країни також "стартували" із однієї з Україною групи країн: країн із доходами на рівні нижче середнього (Lower-Middle-Income), але за 30 років перейшли в категорію країн із високим рівнем доходів (більш детально див.
класифікацію Світового банку World Bank Country and Lending Groups).
Максимально-оптимістичний сценарій також базується на досвіді країн, яким вдалося "перестрибнути" одразу два щаблі у класифікації країн Світового банку за рівнем доходів, а саме Панами та Китаю.
Вибір цих країн може здаватися не очевидним, але він зумовлений такими міркуваннями:
Масштабна післявоєнна відбудова України за своїм економічним впливом в найоптимістичнішому макроекономічному прояві повинна бути схожа на реконструкцію Панамського каналу в 2007-2016 роках, коли впродовж десяти років надходження прямих іноземних інвестицій в середньому становили 10% ВВП (графік 1), а зростання реального ВВП перевищувало 7% на рік.
Вибір Китаю пояснюється тим, що якщо закінчення війни в Україні не призведе до подальшої геополітичної фрагментації, а дозволить пожвавити курс на подальшу глобалізацію та демократизацію більшої кількості країн, це дозволить Україні скористатися плодами не лише інтеграції в ЄС, але й глибшої інтеграції в світову економіку.

Наприклад, Китай отримав максимальний зиск від цього процесу вдало інтегрувавши свою економіку в значну кількість глобальних ланцюгів постачання та створення доданої вартості.

За 20 років ХХІ століття ВВП на особу в поточних цінах в Китаї зріс у 12 разів: з 1045 дол США в 2001 до 12.6 тис дол США у 2021 р.
(Графік 2).

Подібна вибухова динаміка в Україні можлива, але вимагатиме не відбудови старих "викопних та переробних" галузей (ресурсомістких та енергозатратних), а створення принципово нових.
Очевидними кандидатами на звання нових галузей-драйверів будуть аграрний сектор та переробка, військово-промисловий комплекс, сфера ІТ.
Водночас Україна має потенціал для розбудови таких секторів як: медицина, R&D (дослідження та розробки), біотехнології та цифрові галузі.

Але конкуренція у цих галузях зростає і залучення необхідних інвестицій вимагатиме не лише виконання "домашнього завдання" в межах євроатлантичної інтеграції, але й виконання "факультативних завдань", що дозволять конкурувати з іншими привабливими для інвесторів юрисдикціями.
Можливі наслідки описаних вище сценаріїв представлені на графіку 3.
Як бачимо, навіть за умов матеріалізації консервативно-оптимістичного сценарію Україна матиме історичний шанс наздогнати за рівнем життя такі країни як Румунія та Хорватія.

У разі "активної роботи на результат" за 30 років Україна наздожене країни Балтії, рівень доходів в яких (наприклад в Естонії) в 2023 р.
наблизився до 3/4 аналогічного показника для таких країн Старої Європи як Франція або Бельгія.