Знову переміг. Чому Ердоган не набрид туркам?

dsnews.ua, 29 травня 2023. Опубликовано 18:30 29 мая 2023 года Ердоган знову переобрався на пост президента Туреччини, і це було очікувано. Але у чому секрет його політичного довголіття?

За попередніми даними, чинний президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган отримав 52,16% (49,52%) голосів, його конкурент, єдиний кандидат від опозиції Кемаль Киличдароглу — 47,84% (44,88%), а явка на виборах склала солідних. 83,87%. (87,04%). У дужках наведено дані першого туру. Одночасно із першим туром президентських виборів, 14 травня, проходили вибори до парламенту. Партія Справедливості та Розвитку (ПСР) разом із союзниками в рамках Народного Альянсу отримала 336 мандатів із 600.

Подивимося динаміку з минулих виборів: у червні 2018 року. Ердоган переміг у першому турі, з 52,59% підтримки. ПСР із союзниками отримали 340 мандатів із 600. У серпні 2014 року Ердоган переміг у першому турі набравши 51,79 %. Обмеження у два терміни поспіль дозволила обійти конституційну реформу 2017 року, яка обнулила лічильник за дуже схожою на російську моделі.

За результатами парламентських виборів 2015 року ПСР отримала 317 із 550 мандатів у парламенті.

Як бачимо, результати і в Ердогана, і ПСР дуже стабільні. Це не дуті 146% московського карлика. Ердоган перемагає на змагальних, цілком реальних виборах. На яких може і програти, але не програє. Тому що він має свій електорат, який їм загалом задоволений. Щоб зрозуміти, що це за електорат, подивимося на підтримку Ердогана територіями. За всіма трьома виборами.

Хто проти Ердогана регіонально? Два типи регіонів: найвестернізованіші, і ті, в яких найсильніше відчутні проблеми з курдами. Інші “за”.

Чого досяг Ердоган за два попередні терміни? Туреччина здійснила технологічний ривок. Туреччина утвердилася як регіональний лідер і як лідер тюркського світу і продовжує успішно затверджуватись у цих ролях. Туреччина маневрує всередині НАТО, а також між росією, НАТО та Україною у російсько-українській війні. Причому робить це з незмінною вигодою собі. Туреччина змогла здійснити дуже складний маневр: зберігши за собою місце лідера тюркського світу та технологічного лідера світу мусульманського, знову налагодити відносини з Ізраїлем, зіпсовані на початку правління Ердогана: тоді, у 2011 році, він скористався зачисткою ізраїльським спецназом “флотилії свободи” прорив блокади Гази, щоб здобути популярність в арабському світі — і це вдалося. Ціною став розрив давньої турецько-ізраїльської співпраці як у галузі військово-технічної, так і у питанні співпраці розвідок. Ердоган пішов на це, прорахувавши плюси та мінуси — а тепер повертається до вихідної точки. У повній відповідності до принципу “час збирати каміння і час розкидати каміння”. Ердоган перетворив Туреччину на регіональний вуглеводневий хаб, і продовжує зміцнювати її в цій ролі — далеко не в останню чергу завдяки ролі, яку Анкара грає в зерновому коридорі для України, а також сірим і навіть чорним схемам контрабанди зерна, яке викрали з України окупаційна російська влада.. Контрабанда взагалі, як і сприяння в обході санкцій, виявилися для Туреччини досить вигідним заняттям, причому її становище транзитера та важливого партнера України слугують їй надійною індульгенцією.

Ердоган пообіцяв приборкати інфляцію, визнавши проблему. А також ґрунтовно вклався у популістські проекти, і перед першим, і перед другим туром: профінансував із бюджету підвищення мінімальної заробітної плати, зниження пенсійного віку та роздачу безкоштовного газу.

Чого не досяг Ердоган? Відносини із Заходом залишаються складними — така плата за велику самостійність та свободу маневру, що приносить економічні вигоди. Інфляція є і боляче кусається — але, вибачте, у світі глобальна криза. Хоча, звичайно, економічні проблеми, пов"язані з туризмом, імпортом і експортом тиснуть на виборців. Здебільшого на городян.

Точніше, тиснуть вони на всіх, але практичні турки дивляться на альтернативу і прикидають: чи варто ризикувати і міняти Ердогана на когось ще? І турецька глибинка — а вона, як і раніше, становить невелику більшість серед 64,1 млн. виборців — подивившись на запропоновані заміни, робить висновок, що ні, ризик того не вартий. Тому що у Киличдароглу немає досвіду управління ні країною, ні хоча б столицею, і він старший за Ердоган. А стамбульського мера, який міг би скласти Ердогану реальне суперництво, він дуже вдало для себе вибив із передвиборних перегонів. І турецька глибинка стала на позицію “нам не потрібні великі потрясіння, нам потрібна Велика Туреччина”. Що, до речі, цілком раціонально, якщо ідея великої країни додається до якоїсь намазки на хліб, а не пропонується замість неї. Благо, і міжнародний порядок денний тому сприяє. Ердоган зумів зробити Туреччину серйозним міжрегіональним гравцем, успішно реалізуючи її інтереси на Близькому Сході, Кавказі та в Чорному морі — і ця гра знаходить шанувальників серед виборців.

Приблизно за тією ж логікою, з поправкою на якийсь час, уже проведений при владі, були справи і на минулих виборах. Підсумовуючи це Ердоган і отримував свої 4-5% відриву від конкурента. На цих виборах — 4,32%. Небагато. Але цілком достатньо щоб впевнено всидіти у президентському кріслі та продовжувати прищеплювати співгромадянам смак до величі.

Жодних чудес не трапилося. Все очевидно та передбачувано.