“Ми пахали — я і трактор”
Тиждень, 24 травня 2023. Опубликовано 09:30 29 мая 2023 года В якусь мить мотиваційна фразеологія вийшла з-під контролю — на жаль, не без допомоги тих, хто в теорії мав би цей контроль здійснювати чи принаймні усвідомлювати межі прийнятного.
А ви теж помітили, як багато в нас стало “фронтів”? Економічний, інформаційний, комунальний, педагогічний, культурний, медичний, мовний, мистецький, продовольчий, цифровий, креативний і ще бозна-скільки інших. І майже кожен, виявляється, “не менш важливий”, ніж той, на якому стріляють…
“Мене дуже дратує, коли цивільні люди, які не задіяні ні в яких процесах війни, кажуть “ми даємо відсіч”. Не ви”, — пише у твіттері військовослужбовиця, і на неї сходить лавина обурених коментарів: “Не треба ділити українців на сорти!”, “не розколюйте націю!”, “люди мають відчувати єдність!”, “я плачу податки — я теж залучений!”, “а я плів сітки!”, “а я доначу!”…
Так, це криза, і ми всі чудово розуміємо, як у ній опинилися.
Тема єднання в опорі запанувала в публічному просторі з початком великої війни — це нормально. Погано, коли б сталося якось інакше. Але в якусь мить мотиваційна фразеологія вийшла з-під контролю — на жаль, не без допомоги тих, хто в теорії мав би цей контроль здійснювати чи принаймні усвідомлювати межі прийнятного. Доклалися всі: чиновники, журналісти, блогери й далі за списком. Мотивація тихцем перетворилася на саморозбещення. Чим би ти не займався — на тобі цьом, боєць ти наш незламний.
На відчуття причетності до великого чину швидко “підсідаєш”. І не дивно, що будь-які спроби його підважити викликають настільки гостру реакцію, аж до звинувачень у “знеціненні” й реалізації ворожого ІПСО. Хоча де тут у біса знецінення? Це ж про функціональну нерівнозначність. Нас усіх об’єднує спільна історична доля, але пишуть її саме хлопці й дівчата в піксельній формі. Якщо їм, не дай боже, щось не вдасться, решта “фронтів” посиплеться, як доміно. Навіть наші донати мають сенс лише доти, доки є кінцевий реципієнт усіх тих корчів, теплаків, мавіків і всіх інших волонтерських підгонів — армія. Санчо Панса має місце в сюжеті, тому що є Дон Кіхот, але більшість із нас не дотягує навіть до ролі зброєносця.
Ще раз: це не значить, що ніщо, крім служби в ЗСУ, не має значення. Медики мають лікувати, педагоги — навчати, підприємці — рухати економіку, комунальники — вивозити сміття й лагодити інфраструктуру (список доповніть самі). Але те, що ми, цивільні, виконуємо свої професійні обов’язки у воєнний час, ще не робить нас бійцями якогось там “фронту” чи навіть просто “залученими в обороні”. Винятки існують, але їх набагато менше, ніж здається. І що швидше ми приймемо цю даність, то менше проблем буде в майбутньому.
А проблеми таки будуть.
Повномасштабна війна запустила трансформацію всього соціального порядку: з’являються нові суспільні групи, змінюються усталені ієрархії, перебудовуються мережі горизонтальних зв’язків. Усередині національного “ми” з’являються нові поділи. Якщо вас дратує слово “поділ”, зробіть МРТ чи УЗД — наш організм є внутрішньо диференційною системою, усі елементи якої волею Божою працюють на спільний результат.
Після 2014 року військові стали помітною, а зараз ще й величезною суспільною групою. Вона нікуди не подінеться й після війни, тому що Україні, судячи з усього, доведеться постійно існувати в режимі боєготовності. І щоб фронт урешті порозумівся з тилом, ми, цивільні, маємо адекватно усвідомити групові межі.
Ще раз: це не про “розкол” чи “ділення на сорти”. Шлях до більш-менш гармонійного співіснування починається з усвідомлення й визнання відмінностей. Консенсусу за формулою “ми пахали — я і трактор” не буде. Не вірите? Ну спробуйте розповісти комусь із військових, як ви тримаєте, наприклад, інформаційний фронт…
Попереду в нас довга та складна реінтеграція до нової дійсності, у якій ми всі опинилися. Буде багато суперечок, непорозумінь, часом конфліктів. Що можна зробити зараз? Для початку відмовитися від інфантильного бажання називатися бійцем якогось уявного “фронту”. Ми просто робимо свою роботу й допомагаємо тим, хто дає відсіч.
Максим ВІХРОВ
