Московська конфесія — найбільша релігійна організація України. Чому звірства росії не відвернули українців від УПЦ МП?

Як так вийшло, що найбільша конфесія в Україні — це МП, та чому віряни УПЦ МП за рік повномасштабної війни не почали масово з неї виходити, пояснює журналіст та релігієзнавець Влад Головін.

 Становлення УПЦ — період зростання всіх релігійних конфесій в країні

Релігійний ренесанс в українському суспільстві припадає на 1990-ті та початок 2000-х років — період, коли у більшості населення не було чітко вираженої національної свідомості, а патріотизм, який є нормальним тепер, був популярним серед меншості. 

Тоді значна частина нинішніх парафіян та духовенства Української православної церкви московського патріархату (УПЦ МП) проходила через процес релігійної індоктринації або “уцерковлення”. Вони стали вірянами попри свою національну ідентичність. Тоді було поширене індиферентне відношення до української національної ідеї — пригадайте, мільйони виборців голосували за Леоніда Кучму чи Віктора Януковича. 

Складова релігійного ренесансу в Україні — активна місіонерська діяльність, сучасною мовою — масова маркетингова кампанія. Нею займались всі релігійні конфесії. Пригадайте, як часто в той час можна було зустріти на вулицях представників Свідків Єгови чи мормонів.

Тоді Українська греко-католицька церква (УГКЦ) була успішною у своїх традиційних регіонах на Заході України та почала розповсюджувати свій вплив і на інші області. 

Протестантам вдалося навернути людей у всіх регіонах, а УПЦ МП зростала там, де було підґрунтя для російського культурного впливу. Тобто там, де російська мова залишалась найуживанішою — схід, південь та частково — північ України. 

Саме тоді виявилося — серед православних є люди, які можуть пояснити основи віри зрозумілою мовою, з гумором та вписуючи християнство в сучасний культурний контекст. І на російської православної церкви (РПЦ) і в УПЦ МП є сотні священників, які вважають, що на їх навернення вплинули книги диякона Андрія Кураєва, протоієрея Олександра Меня чи інших відомих проповідників РПЦ.

Члени Священного Синоду Української Православної Церкви на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм прибули до Офісу Президента України з метою донести до керівництва держави позицію Української Православної Церкви. Фото Українська Православна Церква/facebook.com/Church.ua

“Багатомільйонна паства” — може це міф?

Спад релігійного ренесансу припав на початок 2010-х: динаміка відкриття нових релігійних громад скоротилася у всіх конфесіях. Але УПЦ МП, згідно з даними Держслужби з етнополітики та свободи совісті, й досі залишається найбільшою релігійною конфесією в Україні, об’єднуючи понад 12 000 парафій. Це більше, ніж у Православної церкви України (ПЦУ) та Греко-католицької церкви разом узятих. 

Саме цей аргумент — головний для ієрархів УПЦ МП та РПЦ, вони завжди кажуть про своїх парафіян “багатомільйонна паства”.  

Парадокс: 13 січня 2023 року на сайті Кабміну зареєстрували петицію “Не забороняти Українську Православну Церкву”, для її розгляду треба було зібрати 25 000 підписів. Мізер для організації, в якої “багатомільйонна паства”, 12 000 парафій, понад 10 000 священників та майже 5000 ченців. Але, поки петиція зібрала необхідну кількість підписів, пройшло два місяці.

Пояснення може бути простим. Скоріше за все, “багатомільйонна паства” — це звичайна гіпербола, традиційна для православної проповіді, яка створена на базі візантійської пишної риторики. Реальна кількість парафіян тої чи іншої релігійної конфесії в Україні досі не досліджена. Всі опитування лише додають питань, показуючи кількість прихильників та симпатиків конфесій, а не адептів. 

Загальна ж чисельність парафій — теж не інформативний показник. Наприклад, одна парафія УПЦ МП чи ПЦУ в селищі — це близько 50 чи 100 людей, в залежності від кількості населення самого населеного пункту. А така парафія як Києво-Печерська лавра — це кілька тисяч киян, які постійно відвідують храми лаври, середню цифру знайти фактично неможливо. 

У випадку з протестантськими церквами може бути інакше — там одна громада, зареєстрована в державних органах, це тисячі вірян. Тому при меншій кількості громад протестанти можуть бути насправді такими ж численними як і православні.

Аби з’ясувати реальний масштаб конфесій в Україні, треба провести глибше та професійніше дослідження та опитування, запитати людей не “до якої церкви ви себе відносите — української чи московської”, а “чи є людина релігійною, якої саме конфесії”. У такому опитуванні після питання “чи ви вірите в Бога?” мають бути питання: “Як часто відвідуєте службу, молитесь, читаєте Святе Письмо?”. Зазвичай такі опитування показують величезну різницю між тими, хто декларує себе вірянином та дотримується релігійних практик. 

Такі питання ставить, наприклад, Pew Research Center у своєму дослідженні Religious Belief and National Belonging in Central and Eastern Europe, зробленому у 2015- 2016 роках у 18 країнах. Згідно з даними цього дослідження, в Україні 78% людей вважають себе православними (у відсотках до всього населення), але лише 29% моляться щодня і 12% відвідують храм кожну неділю (у відсотках до тих, хто назвав себе вірянами). До речі, на росії лише 6% так званих “православних” відвідують храм щонеділі.

Ці цифри дають ще одну важливу інформацію — немає “багатомільйонної пастви”. Україна переважно секулярна країна і людей, для яких релігія є важливою частиною життя, — меншість. Яка з них — парафіяни ПЦУ, яка УПЦ МП, а яка УГКЦ — ніхто достеменно не знає. 

Поліція перевіряє всі автомобілі, які виїжджають з території Києво-Печерської лаври, в Києві, 17 березня 2023. Заповідник “Києво-Печерська лавра” розриває договір оренди з УПЦ МП. Священники забов’язані покинути територію Києво-Печерської лаври до 29 березня, тому вони активно вивозять свої речі. Поліція та працівники заповідника перевіряють, чи не вивозять з лаври будь-які культурні чи релігійні цінності. Фото УНІАН

Чому тиснути на УПЦ МП не має сенсу

Чому віряни УПЦ МП за рік повномасштабної війни з росією не почали масово з неї виходити? 

Будь-яка альтернатива для них рівнозначна втраті своєї релігійної ідентичності. Десятиліттями архієреї та священники УПЦ МП доводили, що будь-яке православ’я без Москви — це пряма дорога в пекло. 

Церква — це ієрархічна структура з високим рівнем лояльності парафіян до лідерів та відсутністю критичного ставлення до висловлювань ієрархів. Тому варіант перейти в ПЦУ для ченців Печерської чи Почаївської лаври — це значить “зрадити Христа”. В їх системі координат — вірність своїй конфесії сприймається як вірність Богу.

Так само не будуть ефективними заклики настоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія до парафіян УПЦ МП перейти до ПЦУ — для них це значить “перейти в розкол”, тобто опинитися поза церквою. Тому будь-який тиск з боку влади є контрпродуктивним. Парафіяни та священники УПЦ МП сприймають цей тиск як “гоніння” — тобто переслідування та порушення прав людини через її релігійні переконання. 

Тим більше, що наявні громади дуже міцні. Змінюючи свої переконання на релігійні, людина поступово набуває нове оточення — свого настоятеля, інших учасників громади. Приналежність до соціуму — одна з важливих психологічних потреб. Будь-яка релігійна громада найчастіше сильна саме тим, що дуже якісно задовольняє цю потребу. Адже в нормальній громаді люди бачать один одного кожну неділю, спілкуються, допомагають один одному, моляться один за одного — такі емоційні зв’язки завжди цементують громаду. 

Це щодо рівня громади. Якщо ж подивитися на УПЦ МП в цілому, після завершення періоду релігійного ренесансу, в конфесії поступово утворилися три групи. 

Перша — топменеджмент: єпископи, архієпископи та митрополити. Для них перехід в іншу конфесію — це катастрофа, втрата статусу, місця проживання та всього-всього. 

Друга — ідейні прихильники “русского мира”, російського православ’я: священники, які допомагали терористу Ігорю Гіркіну, аплодували Володимиру Путіну в Кремлі чи наводили російську артилерію. Ці люди не можуть перейти в ПЦУ, бо вважають ворогом Україну в цілому, а не лише ПЦУ. 

Топменеджмент виявився не спроможним зрозуміти, що знаходження таких людей в церкві перекреслює її репутацію в українському суспільстві. На те було багато причин, в тому числі — деякі з них були водночас прихильниками росії. 

Третя — звичайні віряни, парафіяни, які кожної неділі приходять на службу, моляться, сповідаються та дотримуються постів. Переважна більшість з них стали вірянами 10-20 років тому. Хто був патріархом чи єпископом, спочатку мало для кого було важливим. 

Більше значення мали відносини зі своїм духовним наставником, із братами та сестрами в громаді. Перша сповідь, перше причастя — це настільки важливі події в емоційному житті неофіта, що вони закривають всі інші питання в житті. 

Коли з часом парафіяни починають цікавитись, хто керівник в цьому великому бюрократичному апараті, в них вже є міцні зв’язки в самій громаді. Якщо такі питання виникали раніше — то це теж не було проблемним. 

У 90-ті роки та на початку 2000-х в Україні бренд “Московський патріархат” ще не мав такої поганої репутації. А в російськомовних регіонах й поготів, лиш позитивний імідж. Тим більше, що священники завжди казали — “зв’язок з Москвою лише молитовний”. Тобто це така сама данина традиції як і верховенство Папи Римського над католицькими країнами у всьому світі — зв’язок суто номінальний. Більшість парафіян поділяють саме таку точку зору. 

Ця третя група — звичайні громадяни України. Вони допомагають армії, іноді самі або їх діти служать у лавах ЗСУ, боронячи країну. Але при тому залишаються вірянами УПЦ МП, бо вірять, що “зв’язок з Московським патріархатом суто номінальний, але і він був розірваний після Собору УПЦ в травні 2022 року”. Але лояльність парафіян до єпископів УПЦ МП робить простих вірян заручниками ситуації. 

Єдиний шлях вирішення цієї дилеми — переконати архієреїв УПЦ МП не демонізувати українське православя, тобто ПЦУ. Але для цього самі топменеджери мають бути готові позбутися своїх статусів, на що вони, судячи з останніх подій, не готові.