Перемога України: якою може бути темна альтернатива
Після Першої світової війни внаслідок розпаду російської та Австро-Угорської імперій на теренах Центральної і Східної Європи постали незалежні Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Україна. Радянська росія визнала незалежність Фінляндії. Польща захистила себе від російської агресії з допомогою українського війська — диво на Віслі. Країни Балтії стали незалежними. Українська Народна Республіка (УНР) не вистояла у 20-х роках минулого століття перед російською навалою.
Але вже наприкінці 1930-х і Центральна Європа не змогла встояти проти тогочасного “альянсу зла” — гітлерівського Третього рейху та сталінського СРСР. Мюнхенська змова призвела до знищення Чехословацької держави. Пакт Молотова—Ріббентропа знищив не тільки Польщу, а й країни Балтії, що не встояли перед радянським агресором. Фінляндія зберегла свою незалежність, але втратила частину території.
Небажання тодішнього Заходу протидіяти “альянсові зла” через ланцюжок хибних оцінок та дій, заплющення очей на геноцид українців у 1930-х, толерування нацистському режиму зрештою призвели до Другої світової війни. Вона принесла страждання Європі і всьому світу, десятки мільйонів загиблих, зруйновані міста, села, скалічені долі людей, ненароджені життя….
УНР не отримала належної допомоги тодішнього Заходу, чвари всередині країни та “солодкі” комуністичні ідеї з росії про “землю і волю” зробили свою справу. Як наслідок, загарбник, отримавши контроль над країною, вдався до нищення української нації Голодомором, інший загарбник — нацистська Німеччина — згодом окупував усю територію України. Радянське визволення від нацизму відновило російське ярмо України. Пройшовши через втрату незалежності у 1920-х, Голодомори 1932—33/47—48 рр., Другу світову, через терор і репресії московських режимів, Україна відновила свою незалежність у 1991 році.
А якщо задатися питанням, чи була б узагалі можливою Друга світова, попри всі бажання Гітлера і Сталіна змінити мапу Європи на свою користь, якби збереглася УНР, що стала б елементом поясу незалежних держав між радянською росією та Європою від Арктики до Чорного моря? Якби США не визнали СРСР у 1933 році? Якби Захід не змирився з аншлюсом Австрії? Якби Франція і Велика Британія виконали свої зобов’язання перед Чехословаччиною? Ймовірно, війни в Європі не було б, бо був би силовий баланс, що урівноважував би агресивні режими в Берліні та Москві. Тоді вони не були б такими сильними, а країни в просторі між Балтикою і Чорним морем — такими слабкими, маючи як власні армії, так і реальну, а не декларативну підтримку тодішнього Заходу — Великої Британії, Франції та США.
Повернімося до сьогодення. Багато сучасних істориків, політологів, мислителів знаходять чимало схожого в нинішніх подіях із тим, що було перед світовими війнами. Що коли б російський спецназ вибили з аеропорту Пріштини в 1999-му, як це був готовий зробити американський генерал Веслі Кларк? Що коли б замість перезавантаження росію жорстко покарали санкціями за вторгнення в Грузію 2008-го? Чи було б вторгнення в Україну у 2014-му? Що коли б у відповідь на російську агресію проти України у 2014-му не тільки не будували б “Північний потік-2”, а й відмовилися б від використання першого, та й російських енергоносіїв узагалі? Чи були б повномасштабне вторгнення росії в Україну 2022-го, ядерний шантаж, погрози “бомбити Берлін, Париж, Лондон”?
Що за віртуальним обрієм?
Далі — стисло й пунктирно темна альтернатива, якщо лінія сучасних чемберленів та даладьє на кшталт Саллівана у США, Шольца в Німеччині чи Шалленберга в Австрії стосовно так званого “дипломатичного врегулювання війни в Україні” візьме гору.
Перемога росії і поразка України буде не тільки поразкою окремо взятої держави-не члена НАТО і ЄС, вона стане катастрофою для Європи, Заходу і всього світу. Це запустить різношвидкісну й резонансну ланцюгову реакцію негативних трансформацій як на континенті, так і у світовому масштабі:
Зменшення глобального простору свободи і демократії й автоматичне збільшення глобального простору авторитаризму і клептократії.
Ренесанс і посилення трампізму у США та путінферштеєрства в Європі.
Критичне падіння авторитету США як лідера Заходу та посилення антиамериканізму в Європі.
Посилення китайських впливів у Європі за сприяння європейців, як меншого зла порівняно з сусідньою росією.
Право сили отримує на десятиліття наперед більшу вагу, ніж сила права через:
обнуління значущості “Декларації принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах” та Заключного Акта НБСЄ 1975 року;
остаточну девальвацію та маргіналізацію ООН і ОБСЄ;
остаточну дискредитацію гарантій безпеки з боку ядерних держав без’ядерним;
остаточний крах режиму нерозповсюдження ядерної зброї;
нездатність провідного світового безпекового альянсу НАТО зупинити війну на його східних кордонах.
Остаточну десуверенізацію та поглинання Білорусі росією.
Знищення росією слабких демократій у Молдові та Грузії.
Зростання потенціалу російського авторитаризму та агресії за рахунок поглинання ресурсів України і Білорусі (людських, аграрних, критичної сировини, транспортної та енергетичної інфраструктури).
Розміщення тактичної ядерної зброї рф на території України та Білорусі поблизу східних кордонів НАТО.
Мультиплікативний ефект зростання агресивності інших авторитарних режимів — Китаю, Ірану, Північної Кореї.
Посилення російсько-іранської осі з провокуванням воєн на Близькому Сході — з Саудівською Аравією та Ізраїлем.
Зміцнення тиранії режиму Асада в Сирії.
Появу нових ядерних держав (Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Єгипет, Туреччина, Південна Корея тощо) на тлі загальної неспроможності Заходу зберегти усталений статус-кво без’ядерності та безпеки.
Перетворення Чорного моря на російсько-турецький кондомініум за домінування росії.
Орбанізацію Центральної та Південної Європи: Угорщина, Болгарія, Словаччина прагматично переорієнтуються на сильного трендсеттера — Москву.
Дисфункцію регіональних форматів співпраці: V4 та 3SI.
Вихід окремих країн з НАТО з ініціативи проросійських урядів — Угорщина, Болгарія.
Воєнну “реінтеграцію” Китаєм Тайваню.
Прискорення встановлення домінування КНР в Південно-Китайському морі fait accompli.
Посилення агресивності Сербії, відновлення спроб повернути Косово та здійснити переворот у Чорногорії.
Розпад БіГ, нову війну на Балканах, що провокуватиметься росією та Сербією задля ослаблення ЄС і НАТО.
Дисфункцію НАТО як організацію, що не змогла приборкати агресора в його конфлікті з країною на східному фланзі Альянсу.
Зростання конфліктності в Європі через “несправедливі кордони”, в тому числі між країнами-членами ЄС і НАТО:
тріанонський ревізіонізм угорського режиму з територіальними претензіями до сусідів — Словаччини та Румунії;
угорсько-словацький конфлікт через українське Закарпаття;
ескалацію греко-турецького конфлікту через намагання Туреччини повернути “блакитну батьківщину” (частину грецьких островів Егейського моря).
Посилення російської загрози для країн Балтії та Польщі, пробивання росією Сувальського коридору для сполучення з Калінінградською областю та ізоляції країн Балтії від Польщі.
Вимогу рф до країн Балтії та НАТО щодо їхнього виходу з Альянсу та проголошення нейтрального статусу під загрозою агресії.
Сепарацію росією Північного Казахстану з його нафтовими ресурсами та покладами критичних сировинних матеріалів.
Стимуляцію подальшого прихованого поглинання Китаєм росії, зокрема мінеральних ресурсів Східного Сибіру та Далекого Сходу.
Окупацію росією норвезького архіпелагу Свальбард (Шпіцберген).
Перехід Арктики під контроль китайсько-російського тандему за провідної ролі Китаю.
Витіснення Китаєм та росією західних компаній і західних впливів з Центральної Азії (передусім із Казахстану), де зосереджені великі поклади енергоресурсів, критичних сировинних матеріалів, рідкоземельних металів та уранової сировини.
Контроль над Транскаспійським міжнародним транспортним коридором та Південно-Кавказьким енергетичним коридором (через лояльний режим у Грузії), що ускладнить постачання нафти, газу, уранової сировини до ЄС із неросійських джерел.
Посилення орієнтацій країн Близького Сходу та Північної Африки на росію і Китай.
Провокування росією нових міграційних хвиль з Африки в Європу з використанням її присутності в ЦАР, Малі та поширенням її впливу на інші країни Сахелю та Екваторіальної Африки.
Дестабілізацію національних фінансових систем країн-членів ЄС і зони євро через необхідність значних додаткових витрат на оборону, ОПК та соціальних виплат.
Хаотизацію Заходу прихованими зловмисними діями росії з перерізання оптоволоконних ліній зв’язку на глибокій воді в Атлантиці між Європою та Північною Америкою.
Заморожування “зеленого переходу” Європи, крах Паризької кліматичної угоди внаслідок необхідності термінової переорієнтації інвестицій в оборонний та безпековий сектори.
Ревеапонізацію енергетичних і продовольчих ресурсів через контроль української та казахстанської продукції.
Точка біфуркації
Коли між ганьбою і війною деякі лідери європейських країн в минулому вибирали ганьбу, аби “привезти мир”, то як наслідок отримали і те, й інше. Коли керуються не принципами, а “прагматичними” інтересами, це призводить до безпекової катастрофи. Філософія win-win — це для бізнесу, а не для геноцидної війни, розв’язаної дев’ять років тому в Європі ревізіоністським режимом росії. І катастрофа Заходу, якщо гору візьмуть “втома від війни”, “прагматичні” інтереси “миру”, настане не колись, у далекому майбутньому, а розпочнеться негайно. Путінська орда (новітні східні варвари) не має наміру і не буде зупинятися. Їх можна зупинити, тільки знерухомивши. А для цього Україні потрібна зброя — без умов, обмежень, винятків.
Ідеться про те, як, відштовхнувшись від негативного минулого досвіду, можна уникнути повторення помилок та запобігти новій світовій війні. російську агресію проти України на Заході чомусь називають “війною в Україні”, тоді як агресор не приховує, що Європа, США — Захід в цілому насправді є його ворогом, його ціллю, яку він хоче знищити.
Перемога України — це спільна Перемога, одна для всіх сил демократії і свободи. Політики постійно мусять робити вибір між різними варіантами рішень. Кожен вибір розгалужується до нескінченної кількості віртуальних реальностей, але це завжди вибір між світлом і темрявою. Світові важливо уникнути темної альтернативи Перемозі України. Світові потрібна поразка авторитаризму, людиноневисництва, клептократії, тобто — поразка росії!
Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики “Стратегія ХХІ”
