Занурення черепахи. Якими українці вийдуть із війни
У стресі та після нього.
Наша психіка в її усвідомленій частині спирається на три химерні уявлення про світ.
Химера — це не так щоб зовсім нереалістична вигадка. Це неймовірне поєднання того, що поєднатися не може. Голова — лева, тулуб — кози і хвіст — змії. Химера — це, дослівно, “чудовисько”, але ключовий складник тут — “чудо”. Химеризм описаний і в біології, але здебільшого як результат штучних втручань.
Оця штучність у даному випадку важлива. Бо те, чим ми живемо, — це все ми собі самі вигадуємо й самі в це віримо. Така вже природа людини. Розвинулася префронтальна кора головного мозку, сповільнилися сигнали в голові, з’явився час на рефлексії. Бо тебе вже не з’їсть шаблезубий тигр, хіба що машина задавить на перехресті, якщо замрієшся.
Які три складові цієї химерності?
Ми живемо так, начебто ми безсмертні. Все відкладаємо на потім, на якийсь “чорний день” (можна подумати, нинішній дуже світлий). Дії, які дуже хочеться зробити, замінюємо мріями або фантазіями. Робимо купу різних дурниць, напівкроків. Наче це репетиції, підходи до справжнього життя. Але при цьому нарікаємо на соціум, що історія нікого нічого не вчить. Агов, подивіться в дзеркало.
Ми віримо у справедливість світобудови. Бо якщо є будова, в ній мають бути фундамент, геометрія, пропорції, враховано закон земного тяжіння та опір матеріалів. Той самий “сопромат”, який учили у вишах. Ну й куди ж без моралі з етикою: якщо вона є в нас у голові, то має бути й поза нею. Має бути вища космічна мораль. Все добре, тільки Бог не дуже в курсі. У Нього, як відомо, свої несповідимі уявлення про все це.
Третій момент: ми завжди точно знаємо, що “краще” і що “гірше”. Це — ілюзія власної непомильності. Ну і добре було б, якби просто собі знали. А то ми ще й розповідаємо всім іншим, як вони помиляються. Те, що називається “соціальна комунікація”.
Оце такі “три слони” нашого мозку (Террі Пратчетт каже, що чотири), нашої внутрішньої світобудови. Вони, як усім відомо, стоять на спині гігантської черепахи Акупари-Чукви. Фішка в тому, що на трьох слонах добре тримається лише пласка Земля. А наш мозок більш-менш круглий.
Світова черепаха час від часу пірнає, і все починається спочатку.
Війна одномоментно викликає те, що називається екзистенційною кризою. У кожного ці “слони” валяться з ніг у своїй особливій послідовності. Та й черепаха — не дельфін, занурюється повільно.
Чому неосмислене і неподолане минуле, яке сформувало цю світобудову, так негативно на нас впливає?
Ну бо ми не хочемо його осмислювати й долати. Ну чесно. На словах усе це критичне мислення дуже сильно присутнє, але воно — просто засіб комунікації з тими, в кого воно вроджене. Тобто з різними європейцями й американцями ми цілком щиро критично мислячі. Але щойно доходить до нашого домашнього, тут розверзається пекло еклектичних забобонів, традицій вигаданих і правдивих, звичаєвого права та метафізики борщу.
Далебі, в кожної нації в мізках є такий культурний гармидер, щоб вона сама про себе політкоректно не розповідала на публіку. Це звичайне людське, але як ті частини тіла, котрі не напоказ. Просто не в кожної нації є війна, яка перевертає все догори дриґом. І тоді з голови на долівку витрушується те, що раніше заміталося “під віник”.
Там усі наші дитячі страхи, генеалогічні скелети в шафі й історичні травми, особистий досвід невдач (або те, що ми вважаємо невдачами). І ця загалом не така вже й велика купка особистого інтелектуального сміття в момент тривалої психотравмуючої ситуації погордливо говорить нам: “Ну що, допомогли тобі твої життєві цінності?”.
Філософськи кажучи, нічого поганого в такому приведенні від ілюзій до тями нема. Біда в тому, що війна чхати хотіла на всю ту філософію. Вона стається всупереч усяким рожево-поні-балачкам про “більше ніколи” та інше слиняве людинолюбство. Війна прожогом занурює індивіда у стресоутворюючу ситуацію на таку демонічну глибину, що звідти вже видно лапи черепахи Акупари-Чукви. І це може бути останнє, що людина побачить у житті.
Getty Images
Як це осмислити і подолати?
Найпростіша відповідь — ніяк. Людина — вельми недорікувата істота, що б вона про себе не думала (дивись вище про трьох “слонів”). Так еволюційно склалося, і нема на то ради. Коли людині справді дуже зле, то вона така прогресивна, розумна, уважна й чуйна, хоч до рани прикладай. А вже критичного мислення набігає стільки, що надлишками можна весь ленд-ліз наперед оплатити.
А щойно попускає — знову та сама дурнувата “малпа Фрузя”, як у Івана Франка в “Лисі Микиті”.
Трохи складніша відповідь: навіть коли ми гордовито розтрощимо криве люстерко своїх вроджених ілюзій, то по суті не дуже змінимося. Ми тоді стаємо зовсім самотніми, а прийняти цей факт не на словах, а на ділі дуже важко. Справа не в наявності якоїсь там особливої “сили духу”, вона для іншого.
Екзистенційно самотня людина відчуває свою нульову вартість. Цілковиту й остаточну девальвацію всього свого буття. І це така внутрішня трагедія, що суспільство тебе/в тебе більше ніколи не купуватиме, всілякий соціальний обмін закривається назавжди!
Насправді це не так. Світ і гадки не має, що у вас там за безодня в голові розверзлася, йому до того байдуже. Він ставиться до вас як і раніше. Тут головна фішка — не перетворювати свою уявну космічну самотність на фізичну. Треба бути з кимось, хоч із котом, хоч із черепахою. Папуга вам багато що може розказати. Навіть гидкі таргани у вашій голові на певний момент можуть виявитися друзями.
Я не дуже вірю в модну стратегію посткризового зростання (це коли вам стає добре від того, що вам було зле). Її либонь писали ситі респектабельні люди, котрі самі горя не знали. Всі рецепти типу “лікуємо ПТСР за чотири дні, номер карти…” — обман або самообман. Не знаю, що гірше.
Якщо ставитися до війни не як до грецької трагедії, де всі в якихось урочистих масках, красивих хітонах і безперервно співають, то вас швидше попустить.
Річ у тому, що безумовний питомий трагізм війни ще й підігрівають до точки кипіння політики, медіа і просто посполиті. Чим вони далі фізично від реальних обставин війни, тим більше підігрівають. Це не якийсь лихий умисел. Воно, швидше, росте з відчуття “провини того, хто вижив”, намагання хоч так віддати належну шану загиблим і живим героям. Але це ті добрі наміри, якими відомо куди вимощена дорога кожної індивідуальної психіки.
Якщо ставитися до війни як до роботи, яку треба робити, хоча ти на неї не просився, але треба, — тоді вона стає частиною побуту.
Якщо ви безперервно співвідноситимете цей новий побут із тим, що був у вас до 24 лютого, — вам гаплик. Може, й не такий вже остаточний, але ви розчухаєте цей свій “гондурас” до крові. І ніякого загоєння, в принципі, не буде.
Як любить говорити один мій знайомий, “я тобі гірше скажу”: від того вам тут і зараз може бути трохи легше, бо зрозуміліше; справжні проблеми з головами почнуться в нас після війни.
Читайте також: Любов перемагає війну. Психолог про те, як спілкуватися в часи війни
Життя у стресі активізує інстинкти, які, поза всіма інтелігентськими мудруваннями, тримають нас у рамках стратегії виживання. Це дуже енергозатратний процес, він утомливий і виснажливий, бо горе висушує й випалює. Але ми всі робимо якусь свою воєнну роботу, і ця спільна зайнятість нас соціалізує. Гостра стресова реакція сильна, проте очевидна. І у відповідних фахівців є протоколи роботи з цими реакціями. Універсальних рецептів нема, але в кожному індивідуальному випадку можна підібрати ключі до воріт вашого особистого пекла, щоб їх причинити й зачинити.
Коли почнеться міряння особистими внесками, осмислення масштабу втрат, політично-партійна конкуренція, розділяння на “справжніх” і “несправжніх” героїв, взаємні образи та особисті порахунки — ось тоді буде дуже прикро, і гострі стресові реакції мають великий шанс перерости у посттравматичні.
Запобігати цьому можна почати вже зараз. Основне питання — у вашій новій самоідентифікації. Ніхто з нас більше не є цивільною людиною, всі — комбатанти. Вам ніякого УБД для цього не треба. А хто не комбатант, той жертва або зрадник. Щоб бути зрадником, зовсім не обов’язково підписувати якийсь “договір про зраду” з чортом. Якщо ви все обіруч гребете виключно під себе в час тяжкої спільної праці, то ви — мародер і зрадник. Тобто вибір дуже простий і чіткий.
Коли вже буде по всьому, то ви — ветерани. Внуки дивитимуться на вас люблячими очима, але як на трохи дурнуватих, бо всі оці неестетичні психологічні шрами нікуди не дінуться, просто їхнє походження для нового покоління лишиться загадковим.
Але така ціна майбутнього, а воно в нас неодмінно буде. Черепаха Акупара-Чуква обов’язково випірне до сонця.
Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України.
