Як родзинки в телепирозі

Як родзинки в телепирозі

Україна молода, №46, 12 березня 2010.
Опубликовано 13:12 12 марта 2010 года

За визначенням деяких політиків, в українському теле— і радіоефірі утискають... російську мову. Вам ще не смішно? Ви давно слухали радіо чи дивилися телевізор? Українську мову там треба вишукувати, як родзинки в кексі.

Кому потрібне криве дзеркало?

Нещодавно “сенсаційну” заяву зробив “біло—блакитний” депутат Вадим Колесниченко. За інформацією інтернет—видання “Завтра”, він звинуватив Нацраду з питань телебачення і радіомовлення у тому, що ця інстанція дискримінує 94 відсотки російськомовних громадян Севастополя, яким із 18 годин мовлення місцевого радіо доводиться задовольнятися лише 50 російськомовними хвилинами. На такий закид заступник голови Нацради, виконувач обов’язків голови Юрій Плаксюк зреагував так: “Я не лише не погоджуюсь із твердженнями окремих політиків щодо “ненормальності” застосування пропорцій використання державної мови та мов національних меншин в ефірі регіональних телерадіоорганізацій, а й категорично заперечую будь—які звинувачення щодо обмеження з боку Національної ради вживання телерадіокомпаніями південних і східних областей України російської мови”.

В Україні, як і у всіх цивілізованих країнах, для радіо— і телеканалів законодавчо встановлені норми звучання в ефірах державної мови. На тому, що виписані ліцензійні зобов’язання і мовна реальність на блакитних екранах і в радіопросторі — велика різниця по—українськи, не раз наголошувала Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, спираючись на результати моніторингів ефірів.

Ось лише кілька прикладів регіонального значення. Міська ТРК “Севастополь” із дозволених 50 відсотків мовлення російською мовою транслює понад 60 відсотків програм мовами національних меншин (і ніхто не сумнівається у тому, що левова частка ефіру — російськомовна). І в Криму це не єдина місцева телерадіокомпанія, що порушує ліцензійні умови: в ефірах “Артексу” фактично майже 80 відсотків російської мови, “Чорноморської” — майже 70 відсотків.

Про збільшення програм російською мовою свідчать моніторинги мовлення телерадіоорганізацій східного регіону, констатує Юрій Плаксюк. Так, ТОВ ТК “Авеста” з Комсомольська Донецької області — за ліцензією має виробляти 100—відсотково україномовний продукт. Фактично компанія видає в ефір навіть не половину, лише 37 відсотків програм і передач державною мовою. Ще приклад: ТОВ “ТРК “Заказ” в Артемівську тієї ж області за ліцензією має наповнювати ефір україномовним продуктом на три чверті, тобто 75 відсотків, фактично це лише 56 відсотків. Збільшено обсяг російськомовних передач і в ефірах телекомпаній Луганщини: “Акцент” та “ЛиК—ТБ”. І список на цьому, на жаль, не закінчується.

Проста арифметика

За нинішніми нормативами, кожен загальнонаціональний мовник повинен мати в ефірі щонайменше 75 відсотків україномовного продукту. Член Нацради з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко уточнює, що чіткого законодавчого визначення, що зараховувати до такої категорії, немає. А у спірних питаннях найменше наближення до української землі — у прямому розумінні — трактується як ознака приналежності до поняття “український продукт”. У регіонах підставою для зарахування музичного твору до списку українських стало... місце народження на території України навіть не автора, а музиканта російського гурту—виконавця. І те, що Савік Шустер на початку своєї програми на ТРК “Україна” каже кілька слів українською, — це ще не прояв поваги до держави, де працює російськомовний журналіст. Це хитрість, бо в разі претензій Нацради стосовно порушень ліцензійних зобов’язань юристи каналу, найімовірніше, доводитимуть, що “Шустер live” — україномовний телепродукт.

У 2009—му Нацрада за півроку провела 23 моніторинги загальнонаціональних каналів, за результатами яких мали б провести перевірки стосовно мовного наповнення. До списку тих, хто не дотримується ліцензійних умов, потрапили “Інтер”, “Україна”, Новий канал, “1+1”. Але під час виборчої кампанії вирішили не робити будь—яких перевірок мовників, оскільки це могли б розцінити як тиск на свободу слова. Нині вже неначе й час зайнятися мовним питанням, проте Нацрада недієздатна, бо вчасно не призначили двох нових її членів, термін каденції яких закінчився.

Спробувати провести власний мовний моніторинг вітчизняного ефіру може кожен. Почнімо з найрейтинговішої “кнопки” — “Інтера”. Чи знайдемо три чверті україномовного контенту на каналі, який вважається проросійським? “Знак якості”, випуск новин із Ганною Гомонай... До списку можна було б приплюсувати “Ключовий момент” із Наталією Сумською, який в ефірі тримається сьомий рік. Але, за збігом обставин, у день інавгурації нового Президента на каналі підписали наказ про припинення виробництва програми, хоча попередньо вже затвердили фінансування трохи не на дві сотні випусків. У “Знахарях” двоє з трьох ведучих україномовні, у “БУМі” — одна з трьох. Ще звучав українською закадровий текст першого випуску “Великої політики з Євгенієм Кисельовим”... Прикрашають статистичні показники україномовні субтитри серіалів, які є ознакою законослухняності кінопрокатників і за відсутності положень про них у законі про телебачення також використовуються телевізійниками як доказ дотримання мовних зобов’язань. Але як не крути — малувато буде.

Наприкінці 90—х минулого століття заворожуючою дивиною було те, що ведучі новоствореного каналу “1+1” говорять якісною літературною українською мовою, і зовсім не офіціозною, як на УТ—1. Тоді високопрофесійний виклад інформації у поєднанні з харизмою ведучих, їхній авторський стиль у підсвідомості масового глядача зуміли закарбувати переконання, що рідна мова — не ознака меншовартості чи сільського походження. На жаль, “канал української інтелігенції” — це не про нинішні “плюси”, які офіційно знизили частку української мови в ефірі. Віднедавна канал активно почав видавати двомовний (якщо не враховувати суржика) продукт: минулого сезону це було шоу “Я люблю Україну!”, нинішнього — “Справжні лікарі” і “Суперзірка”. Закадровий текст реаліті “Міняю жінку” український, а герої розмовляють, як у житті — хто російською, хто суржиком. Навіть донедавна винятково україномовний Юрій Горбунов у кулінарному проекті “Смакуємо”, часто приймаючи російських гостей, говорить у кадрі російською. На диво послідовно тримається української мови Катерина Осадча, яка ставить каверзні запитання державною усім, хто її розуміє. Втім на тлі інших — “України” чи Нового каналу — “плюси” виглядають досить пристойно: україномовні Лідія Таран та Андрій Джеджула зранку, надвечір — “Тільки кохання”.

На Першому Національному навіть російськомовні синхрони звучать у перекладі державною мовою, таке враження, що Перший — україномовний на 100%. Своїх заявлених 95% україномовного продукту залізно дотримується і “5—й канал”.

Насправді мовники мають відповідати за невиконання ліцензійних зобов’язань. Інакше дуже довго доведеться будувати державу Україна, яка не відбудеться без ідентифікатора нації — української мови. А мовами нацменшин, як і будь—якими іноземними, кожен загальнонаціональний телеканал, якщо він це задекларував, може наповнювати чверть ефіру, місцеві радіомовники — половину. І тільки той, хто хоче маніпулювати свідомістю людей і розхитувати вже закладені цивілізовані підмурки своєї держави, може стверджувати, що утискають в Україні російську мову, а не українську.

Пряма мова

Без нормативних визначень і реальних санкцій

Віталій Шевченко, член Національної ради з телебачення і радіомовлення:

— У питанні наповнення телеефіру україномовними програмами, у першу чергу, маємо проблему нормотворчості. Тут панує повна невизначеність. Нормативи не регламентують, чи вважати українським продуктом передачу, в якій державною мовою говорить лише один із кількох ведучих.

Із фільмами ще більше невизначеності. Багато хто вважає, що прийняті нормативи щодо кінопрокату і роз’яснення стосовно них Конституційного Суду треба автоматично переносити на практику показу фільмів на телебаченні. Але в нас є свій рамковий закон. І “начинка” кінопрокату — це одне, а телебачення — інше. Років три тому ми підвели компанії до переходу від титрування до озвучування або повноцінного дублювання. Приймали меморандуми, документи доброї волі, діяв режим лояльності, але через чергові вибори про всі попередні домовленості забули, а потім уже не повернулися до цього питання, і телекомпанії не виконали раніше взятих зобов’язань.

Усі неясності судові інстанції, як показує практика, трактують на користь телекомпаній. Нацрада дуже часто безсила у суперечках із фінансово потужними компаніями, які мають великий штат юристів.

Нацрада жодного разу до загальнонаціональних мовників не застосовувала найсуворішого покарання — не відкликала ліцензій. У нас не прижилася і практика застосування штрафів за порушення умов ліцензій телекомпаніями, яка за кордоном є найдієвішою. Законодавство передбачає стягнення, але не прописано, з яких джерел їх брати. Кабмін постійно відхиляв наші пропозиції щодо розміру штрафів. Ми наполягали, що це має бути до 25 відсотків від розміру ліцензійного збору. У реальних цифрах для великих телекомпаній це було б близько двох мільйонів гривень. Про такі цифри можна було б говорити до початку нинішнього року. З 1 січня набув чинності новий закон про розміри ліцензійного збору, які стали для потужних телекомпаній просто смішними.

Якось стимулює дотримання ліцензійних зобов’язань компаніями, які хочуть довго триматися на ринку, острах зафіксованих порушень і оголошених попереджень. Вони можуть стати аргументом для того, щоб Нацрада відмовила автоматично продовжити термін дії ліцензії. Якщо таке сталося б, опісля мовник знову має йти на конкурс. Ліцензія чинна сім років, і не відомо, хто тоді буде Президентом, як працюватиме Верховна Рада і хто прийде у Нацраду з питань телебачення.

Валентина САМЧЕНКО