Економічна правда, про яку незручно говорити

В українському публічному просторі все ще живе небезпечне протиставлення: бізнес – це джерело зла і нерівності, а громадянське суспільство – єдиний носій цінностей.
Ця логіка тримається на двох підвалинах.
Перше – це поплавлений грантами світогляд, який часто не бачить, за чий рахунок існує певний активізм.
Друге – системна відсутність базових знань про економіку та державотворення, яку замінили гасла з соцмереж. Результат – токсичне ставлення до підприємців, яке дорого коштує Україні.
Не лише втраченими можливостями, а й загрозою самому поняттю "держави як системи". В публічних дискусіях ми чуємо: "Європа – це про людину, а не про прибуток", "держава має служити громадянину, а не бізнесу", "підприємець має бути під контролем, бо він нечесний за замовчуванням". Це спотворене розуміння європейської моделі.
Насправді, Європа – це саме про баланс.
Держава, бізнес і громадянин – це три гравці однієї системи.
Там підприємництво не принижують – навпаки, з ним радяться, його контролюють, але й захищають.
Там капітал і приватна власність – це не антагоністи демократії, а її економічна основа. Бізнес в Україні теж зробив чимало, щоб втратити довіру.
Довгі роки тіньова економіка, ігнорування екологічних і соціальних стандартів, відсутність системної взаємодії з громадою створювали образ бізнесу як "нечесного".
Але в той самий час саме бізнес тримає на собі експорт, логістику, агросектор, ІТ, технології, платить податки, з яких утримується армія, бюджетні сфери та держапарат.
Саме бізнес рятує працівників з-під обстрілів, адаптує виробництво до умов війни і знаходить ресурси для волонтерства. Громадський сектор, тим часом, часто вимагає "більше відповідальності" від бізнесу, не проходячи тієї самої шкали відповідальності сам.
Декларувати – не означає втримувати систему.
Іноді складається враження, що частина активістської спільноти живе у версії держави, де права гарантовані автоматично, а ресурси на їх реалізацію просто з’являються з бюджету.
Без розуміння, що бюджет – не абстракція, а підсумок діяльності конкретних підприємств. Парадокс останніх років у тому, що багато представників "громадянського суспільства" щиро не знають, як формується держбюджет.
Вони говорять мовою прав, але рідко – мовою податків, інвестицій, капітальних витрат, ризиків.
Вони протиставляють себе "великому бізнесу", але при цьому існують за донорські кошти, які, врешті-решт, надходять з податків того ж самого бізнесу – тільки вже в інших країнах. Це іронія, яку не прийнято озвучувати: відкидаючи місцевий бізнес як олігархію, громадські структури користуються коштами іноземного бізнесу та урядів, що ті самі податки збирають у своїх країнах. Культура грантового виживання Замість стимулювання власного економічного розвитку та інвестицій формується культура грантового виживання: написати проєкт, отримати фінансування, реалізувати активність і знову шукати донора.
У цій парадигмі питання "як заробити?" витіснене питанням "хто профінансує?".
Так формується залежна модель: громадянське суспільство впливає на політику, але не створює власної економічної бази, яка забезпечила б незалежність від зовнішніх донорів. Кому вигідне ослаблення економіки Якщо нищення української економіки триває не перший рік, логічно запитати: кому це вигідно? Тим, хто хоче мати політичного союзника, залежного від зовнішнього фінансування. Тим, хто бачить Україну як ринок збуту та сировинний додаток, а не як рівноправного економічного партнера. І, на жаль, тим, хто всередині країни знаходить у грантових потоках простішу модель виживання, ніж у розвитку конкурентного бізнесу чи інновацій. До чого призводить життя "на грантах", коли економіка – другорядна? Світ має достатньо прикладів, як саме втрата економічного ґрунту під ногами призводить до соціального та політичного колапсу. Ліван, що роками жив на донорських програмах і так і не провів глибоких реформ, сьогодні є прикладом держави, що втратила здатність забезпечувати базові функції.
Гранти й допомога не стали фундаментом для побудови економіки – лише відстрочили крах. Греція у 2000-х – ще один показовий кейс.
Без податкової культури, із тіньовим бізнесом і роздутими соціальними очікуваннями, країна швидко опинилася на межі банкрутства.
Ідеалізовані гасла розбилися об реальність, коли довелося скорочувати медицину, освіту й пенсії.
Бо право без економічного підґрунтя – лише гарне слово. Венесуела пішла ще далі – під гаслами служіння народу було знищено приватну власність, підприємництво і ринкові механізми.
Люди отримали "безкоштовне все" – аж до моменту, поки не стало нічого. Є й зворотні приклади.
Хорватія та Естонія, які пережили війну і економічну слабкість, зуміли відкинути патерналістську модель і зробити ставку на підприємництво, цифровізацію та податкову прозорість.
Вони не будували "державу для грантів" – вони будували економіку, яка згодом змогла гарантувати і соціальні стандарти, і безпеку. Не треба далеко ходити, щоб побачити, як втрата довіри до підприємництва і патерналістські очікування стають соціальною міною сповільненої дії. Молдова – приклад країни, яка десятиліттями жила в режимі: "хтось має прийти і допомогти".
Грантова залежність, слабкий середній клас і глибока недовіра до бізнесу створили порожнечу відповідальності: кожен чекає, що рішення прийде згори, але не з ринку.
Результат – масова еміграція, розмиті інституції, соціальна втома. Боснія і Герцеговина, попри мільярди допомоги, залишилася крихкою державою через постійний розрив між очікуваннями суспільства (якому держава "винна") і реальністю економіки (яка ці зобов’язання не може утримати).
Це породжує стагнацію, блокування реформ і тотальне розчарування. А що в Україні Україна вже сьогодні має всі ознаки ціннісного перекосу.
Бізнес роками демонізували, підприємництво прирівнювали до наживи, податки – до каральної повинності.
Держава "повинна", суспільство "заслуговує", але від кого саме очікується це "повинна"? Якщо ми продовжимо в логіці, де держава має розв’язувати все, а бізнес – мовчки фінансувати, боротися, терпіти й не рипатись, – нас чекає не реформа, а відкат до нової форми пострадянського розчарування. Тому важливо чесно визнати: економічна правда така – без людей, які створюють додану вартість, немає держави.
Є лише ілюзія державності. Як бути в умовах війни? Незручна економічна правда Без сильної економіки жодне громадянське суспільство не є по-справжньому незалежним.
Залежність від зовнішніх донорів – це втрата реального впливу та суб’єктності.
Якщо ми прагнемо бути державою, а не майданчиком для чужих стратегій, потрібно чесно відповісти: як заробляти самим і як створювати додану вартість у власній країні. Війна не просто загострила проблеми, а й чітко показала: економіка – це фундамент держави, який тримає все інше.
Бізнес в Україні сьогодні – це не лише платники податків та роботодавці, а й активні учасники оборони.
Від волонтерства до переорієнтації виробництв на військові потреби – підприємці довели свою стратегічну важливість. При цьому воєнні виклики не звільняють ні бізнес, ні державу від відповідальності.
Навпаки, вони потребують більшої прозорості, партнерства та довіри.
Українська держава не може залишатися "грантовою" або "дотаційною" системою – вона мусить опиратися на внутрішні ресурси, а бізнес має стати справжнім партнером у розвитку і безпеці. Тільки модель, де цінності та економіка не в опозиції, а співпрацюють, де бізнес має підтримку, але й виконує соціальні зобов’язання, а держава – створює ефективні умови, допоможе не лише вистояти в війні, а й закласти міцну основу для післявоєнного відновлення України. Що робити Говорити мовою економіки: навчитися мислити категоріями податків, інвестицій, капітальних витрат і ризиків, а не лише мовою грантових звітів. Підтримувати власний бізнес: великі та середні компанії – це не вороги, а платники податків, що формують ресурс для розвитку. Змінювати пріоритети: замість пошуку чергового донора – створювати продукти і послуги, що працюють на внутрішній і зовнішній ринки. Тільки тоді громадянське суспільство стане справді незалежним і впливовим, а економіка – самодостатньою.