Пропаганда, неврози і жаби
Варто розділяти інформацію про перебіг війни і власне пропаганду на цьому тлі
Про пропаганду написано так багато, що якби цими текстами можна було палити, ми б без проблем пережили опалювальний сезон. Хоча пафосний глянцевий папір із красивими ілюстраціями не дуже добре горить, а веб-публікації, радше, пожирають енергію, ніж продукують.
Чи “достала” нас уже українська пропаганда? З кацапською зрозуміло: чуже — воно і є чуже, вороже — воно і є вороже. На неї ведуться лише чужинці та вороги, дарма що мають українські паспорти. Їх кілька відсотків. А ось наші речники/речниці? Дратують уже несамовито — чи ще можна трохи потерпіти?
Посполите українство давно отямилося від об’єднавчого шоку перших місяців війни (так-так, психотравмуюча ситуація на початку дії має й мобілізуючий ефект).
У одних цей шок переріс у горе. З усіма відомими послідовностями станів, аж до прийняття. В інших — у заперечення, витіснення в різні неврози з теж відомими психосоматичними наслідками. Зоологічно хочеться витіснити зі свідомості, наприклад, безмежний біль Маріуполя, але це неможливо з моральних причин. Це те, що робить нас людьми, але не прибавляє здоров’я.
Об’єднує зараз ці два стани, горя і заперечення, якщо говорити вченими словами, “екстернальний локус контролю”. Це коли пошук відповідей на питання, чому ти поводишся саме так, а не інакше, відбувається виключно назовні, серед інших.
Автор терміна американець Джуліан Роттер під час Другої світової був військовим психологом, що додає вищезгаданому визначенню більших акцентів на нашу ситуацію.
Саме собою воно ані добре, ані погано. В мирний час одна частина людей шукає відповідей у собі, інша — навпаки. Але у війну — взагалі все загострюється. І якщо загострюється внутрішній діалог, то він тебе ранить дуже боляче.
Що в нас у зовнішньому просторі? Війна, звісно. Ведеться в усіх наявних просторах-доменах, включно з інформаційним, певна річ.
Пропаганда — явище найколоритніше, але зовсім не таке впливове, як заведено вважати. Пропаганда — це будь-який інформаційний продукт, адресований масам і створений в інтересах контролю над ними. В основі — примітивна ієрархічна картина світу, яка просувається менш або більш жорстко.
Релігія, історія, соціальні науки без потужної пропагандистської складової не були би тим, чим вони є зараз. Демонізують або освячують пропаганду самі пропагандисти, бо це їхній хліб. До того ж із неабияким маслом.
Простіше кажучи, чим тупіша пропаганда, тим вона масовіша. І навпаки.
Маси, всупереч маркетинговим запевненням пропагандистів, вірять у холодильник більше, ніж у телевізор. Тому соціальні мережі прикидаються телевізором. Телевізор намагається прикидатися холодильником.
У результаті, морозяться всі. А потім нарікають, що їм холодно й голодно.
Українська пропаганда — точно не холодильник. Це, радше, жабка в молоці. Колись була така національна технологія природних “холодоагентів”: у глечик кидали зелене холоднокровне створіння. Звідти, власне, і походять байки про збивання грудочки масла та стрімке особистісне піднімання нагору. Але ж треба було правильно вибрати жабку, щоби, випадком, не отруїтися.
У зростання нашого роздратування — кілька причин. По-перше, є відчуття, що нам у молоко періодично закидають якусь чергову придворну ропуху й дивляться, що з того вийде. Коли народ уже осьдечки збирається блюванути, то “це не ми”. А коли просто нудить, то закидають ще одну.
Є національна традиція глибокого взаємного знеславлення, про що свідчить, зокрема, класична українська література. Тепер це лаконічно називають неполіткоректним словом на букву “с”, і це ні разу не про “солов’їв”. Безглузді істеричні сварки походять від небажання прийняти прості, але неприємні відповіді на складні питання.
Пропаганда наша намагається лікувати це ще більш мудруватим кумканням. І тут уже всі голосно як закричать: “Фу-у-у, знову жаба!”.
Варто розділяти дві речі: інформацію про перебіг війни і власне пропаганду на цьому тлі.
Перша проста істина та, що достовірної публічної інформації про будь-яку війну в принципі не буває. Хіба що потім колись у мемуарах — утім, як частина якоїсь нової пропаганди.
Не буває достовірності не тільки тому, що режимність і все таке.
Війна все дуже сильно спрощує, прояснює. І водночас масштабує. Відтак правдиві свідчення очевидця читачами мереж проєктуються (зовнішній локус контролю) на оцінку обстановки на оперативному напрямку, на всьому фронті, а то й піддають жару до багать міжнародної конспірології. Помножте це на горе та неврози й отримаєте ще одну причину деструктивної інформаційної поведінки на букву “с”.
Друга проста причина — пропаганда завжди і скрізь має пріоритетом стабілізувати або приховати внутріполітичні “тьорки”. Більше внутрішніх проблем — більше пропаганди.
Інакше кажучи, чим більше стейкхолдери страхаються перспектив розвитку внутрішніх проблем, тим гучніше б’ють барабани, сурмлять сурми, і жаби рівніше тримають стрій на шляху до інформаційних глечиків.
Є ще така штука у психології, називається “фундаментальна помилка атрибуції”. Вона має прямий стосунок до вищезгаданого зовнішнього “локусу контролю”. Це коли люди свою поведінку пояснюють зовнішніми причинами, а поведінку інших людей — їхніми внутрішніми. Ну ось рече якийсь жаб щось патетичне, а ви такі — фу-у-у, який він негарний (або гарний, нема різниці), тому таке й верзе. А те, що ви самі тижнями поспіль аж палали, займаючись у мережі комунікаціями на букву “с”, посварилися з друзями і розлючений неувагою кіт вам напрудив у капці, — воно тут, звісно, ні до чого.
До чого це все я? Пропаганда зазвичай — це такі лушпайки з інформаційного насіння, полова. То ви їх не їжте гамузом. Ну і вас ніхто ж не примушує, ви ж не москалі. А як воно десь насмічено, то завжди можете свій комп або смартфон підмести. Прибирання довкілля, в тому числі цифрового, добре стабілізує психіку.
Гнів, страх, роздратування — це все звичайні людські емоції. Якось боротися з ними треба лише в тому випадку, коли крім них у вас у голові наразі більше нічого нема.
Ви скажете — як же ото не брати близько до серця, коли він/вона/воно верзе таке, що на голову не налазить? І це тоді, коли (а далі вже цитати з альфа-блогерів).
“Фундаментальна помилка атрибуції” говорить, що навіть коли ви знаєте, що людина рече якісь замовні тексти, то не зважаєте на обставини, які до цього призвели, а кажете, що це гидка й неправильна жаба у вашому правильному молоці. Ну й нехай. Головне, аби ваше роздратування мало суто естетично-культурницький характер та не псувало вам травлення, вегетосудинну систему й решту в організмі, що вам там Бог і батьки дали.
Є ще одна досить проста штука, яка полегшить вам цей земноводний драматизм. Сказав би — когнітивний дисонанс, бо задум пропагандистів, чи кого там ще, загалом же правильний, тільки ви їх на очі вже бачити не можете. Тому про жабу легше запам’ятаєте.
Ідейним людям пропаганда в принципі не потрібна. Пропаганда працює з порожніми мізками, тому так зачудовано дивуються її дієвості при низькій собівартості, дивлячись на ту ж таки Московію. Всі інші інформаційні впливи (а їх є до лиха багато) або вами не помічаються, або працюють на окремі цільові аудиторії, до яких ви не належите.
Люди, у яких є власні стійкі переконання, не просто з книжки вичитані, а власним досвідом (і досвідом предків) перевірені на стійкість, — це цілісні особистості. В їхній когнітивній сфері немає шпарок для зовнішніх впливів, які міняють мотивації, і відтак поведінку. Соціологія показує, що ідеологічні мотивації за час війни зросли майже вдвічі. Переконана національна самоідентифікація — зараз 84%. З високою ймовірністю можна припустити, що ви належите до цих людей. Тому опора на власну ідеологічну стійкість перетворить ваше глибоке роздратування просто на легку іронію. Дивіться ліпше відео правильної бавовни, це прекрасна, а головне — дуже корисна рослина.
А ось як бути з тим фактом, що українська пропаганда або оперує якимись фантастичними календарними термінами (хай навіть у терапевтичних цілях), або взагалі тупо відмовчується, коли люди питають — “так коли там що”?
Короткотермінове планування життя завжди іде врозріз із пропагандою, бо таке планування раціональне. Воно спирається на реальність, розуміння наявних ресурсів і, взагалі, розвиває критичне мислення, передусім стосовно себе самого. Бо особистості важко існувати без рамок, у тому числі й часових.
Якщо такі рамки назовні видаються дуже хиткими, то людина сама собі їх створює. Міняє на власний розсуд. Це як речі у вашій хаті. Чи меблі. Можете перекласти, переставити їх як завгодно, відповідно до того, як вам на даний момент це потрібно.
Коли людина опановує простір і час у своєму власному маленькому світі, в неї зникає космічна туга за якимись зовнішніми дороговказами, котрі до того ж весь час бовтаються, наче флюгери.
І ще одна порада. Більше спілкуйтеся з тими людьми, яких вважаєте психологічно стійкішими за себе. Є така внутрішня спокуса — розділити драматизм своїх переживань із так само травмованими людьми. Але в такому разі переживання не поглинається, а подвоюється, генералізується. Це, до речі, одне із завдань ворожої пропаганди — об’єднання мас у травматичних переживаннях, що паралізують волю.
Крім того, люди у спільній травмі частіше сваряться між собою, бо стартова емоційна взаємна відкритість наче передбачає, що кожен може кожного грузити чим попало й коли завгодно.
Як визначити, сильніша людина за вас чи ні? Вона ефективніша в повсякденні, живе тут і зараз, ощадлива у власній енергетиці, тому залишаються запаси тепла і здатність на добрі вчинки.
Попереду зима, тепло знадобиться, тому обіймаю вас усіх.
Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України.
