Ринок цементу в Україні: як своєчасні антидемпінгові мита сприяють економіці під час пандемії

   Цементна галузь в Україні – самодостатня, стійка, здорова. Їй не потрібні субсидії, але потрібен захист інвестицій. Проте протягом останніх років цемент в Україну постачався з Росії, Молдови та Білорусі, що спричинило помітний тиск на місцеву цементну галузь. Наразі, під час пандемії, коли цілі держави закривають кордони на карантин, залежність від імпорту товарів, які виробляються в Україні особливо неприйнятна та може суттєво підірвати українську економіку.
   Виробництво цементу в Україні – галузь, яка довгий час стабільно розвивається без прямої підтримки держави. Деякі заводи десятки років дають роботу цілим поколінням сімей. Вітчизняний цемент виробляється великими промисловими групами за міжнародними стандартами якості та у достатній кількості. В Україні є кваліфіковані кадри, величезна сировинна база та недозавантажені виробничі потужності. Іншими словами, країна може забезпечити власні потреби, при цьому дуже важливо не втратити ринкові позиції вітчизняної цементної галузі.  
   Роками національний виробник був вимушений працювати в умовах несправедливої конкуренції з імпортерами цементу з країн, де виробництво субсидується державою (Білорусь) чи стимулюється «політичними» цінами на енергоносії (Росія і молдовське Придністров’я). Саме тому у травні 2019-го року Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі (МКМТ) ухвалила рішення про застосування антидемпінгових заходів щодо імпорту в Україну цементних клінкерів та портландцементу у розмірі 114,95% з товару походженням з Російської Федерації; 57,03% – з Республіки Білорусь; 94,46% – з Республіки Молдова. Рішення набуло чинності у кінці червня 2019 року. Своєчасність та правильність рішення МКМТ стають особливо очевидними тепер – під час закриття українських кордонів у зв’язку з пандемією коронавірусу. 
   Напередодні прийняття рішення, у 2018 році, з України пішов один зі світових лідерів галузі, група «ХайдельбергЦемент». Це стало другим випадком виходу з ринку великої міжнародної цементної компанії після того, як у 2013 свої інвестиції вивела група «Лафарж», у той час, коли в Росії й Молдові її заводи продовжували успішно працювати і навіть експортувати свою продукцію в Україну. Це удар по репутації країни, по її економіці. Без залучення і захисту іноземних та внутрішніх інвестицій країні буде важко зупинити триваючий спад промислового виробництва.
   Цементна галузь є досі привабливою для іноземних інвесторів, але виключно зважаючи на потенціал відкладеного росту. В Україні працюють ірландська компанія CRH (Кам’янець-Подільський, Миколаївський та Одеський заводи), німецька Dyckerhoff Cement Ukraine (Здолбунівський та Ольшанський заводи). Українська компанія «Івано-Франківськцемент» інвестувала сотні мільйонів євро у надсучасне обладнання свого заводу на заході країни, залучивши кредитні кошти іноземних банків, і стала найбільшим виробником цементу в Україні, а компанія «Кривий Ріг Цемент», до якої перейшли активи Heidelberg швидко нарощує виробництво продукції, забезпечуючи попит на сході України. Усього з моменту приватизації компаніями галузі було інвестовано більш ніж 2 млрд євро недержавних коштів.  
   Втім, і сьогодні український ринок відкритий для імпорту. Минулого року у країну прийшли нові імпортери з Литви та Туреччини, причому останні  захоплюють ринок доволі жваво, щомісяця нарощуючи експортні потоки до України. Тому навіть з урахуванням запровадження мит минулого року обсяги імпорту цементу з сусідніх країн зросли на 58%.
   При цьому внутрішній ринок цементу не росте. Показники коливаються в межах 2% з 2017 року. Ризик цієї ситуації для України полягає у тому, що не обмежуючи імпорт країна може втратити стратегічних інвесторів, які вже присутні в Україні і готуються вкласти у цементну галузь значні кошти.
   Споживання цементу на душу населення в Україні є найнижчим серед колишніх країн СНД, а у порівнянні з країнами швидкого розвитку є критично низьким. За даними дослідження The Global Cement Report 2019, споживання цементу на душу населення у 2018 році в Україні складало 226 кг на рік, тоді як в Білорусі – 358 кг, Росії – 367 кг, Польщі – 485 кг, Казахстані – 486 кг, Туреччині – 835 кг, а в Китаї – 1 555 кг на рік.
   Це свідчить про обмеженість українського ринку, на якому працюють чотири великі вітчизняні компанії-виробники і численні імпортери. З іншого боку, враховуючи можливості України, цей показник демонструє великий потенціал майбутнього зростання. Саме це утримує в нашій економіці присутніх інвесторів, і завдання держави в цей складний кризовий час – принаймні зберегти їх.