У чому лукавить Нацбанк

Бизнес Цензор, 20 ноября 2019. Опубликовано 13:16 20 ноября 2019 года Національний банк використовує факт зниження темпів інфляції для обґрунтування жорсткості своєї монетарної політики. Та уповільнення цінової динаміки має дещо інший характер. А також має високу ціну.

Національний банк намагається переконати суспільство у результативності своїх “реформ”. Зокрема, в останньому випуску “Інфляційного звіту” йдеться про те, що “інфляційний тиск знижувався завдяки жорсткій монетарній політиці”.

На перший погляд, усе виглядає логічно. Рівень інфляції у річному вимірі протягом січня-жовтня 2019 року знизився з 9,8% до 6,5%.

Монетарна політика дійсно дуже жорстка: облікова ставка, попри зниження з 18% до 15,5%, є надзвичайно високою, особливо з огляду на її “прив’язку” до операцій з розміщення депозитних сертифікатів НБУ.

Якщо дивитися на це з позиції прихильників режиму інфляційного таргетування, то все відбувається так, як і мало би бути: високі процентні ставки призводять до стиснення попиту і (з певним лагом) до зниження інфляції.

З одним лише застереженням: така логіка працюватиме в умовах, коли інфляція є наслідком перегріву економіки.

Проте наша ситуація істотно відрізняється від тих, що описані в методичках з інфляційного таргетування.

Жорстка процентна політика НБУ дійсно пригнічує попит і гальмує економічний розвиток, проте інфляція реагує на інші процеси.

Щонайменше в поточному економічному циклі цінова кон’юнктура споживчого ринку формується переважно факторами з боку витрат. І головним серед них є обмінний курс гривні.

Розрахунки свідчать, що на тривалому часовому проміжку взаємозв’язок між динамікою обмінного курсу і рівнем інфляції є дуже тісним.

Досить простим, але водночас переконливим доказом слушності такого твердження є той факт, що з моменту введення гривні в обіг (вересень 1996 року) до початку 2019 року як обмінний курс, так і рівень цін споживчого ринку зросли практично однаково: у 15,8 і 15,2 разу відповідно.

У випадку з імпортованими товарами зв’язок між курсом і цінами очевидний, проте внаслідок девальвації дорожчають (з деякою затримкою) також товари і послуги внутрішнього виробництва, що обумовлено вирівнюванням відносних цін і впливом інфляційних очікувань.

В такій ситуації ціни підвищуватимуться незалежно від того, високим є попит чи ні.

Різке прискорення темпів інфляції у 2014-2015 роках (до пікового значення 60,9% у квітні 2015 року) було наслідком трикратної девальвації гривні, відповідальність за яку значною мірою лежить на НБУ.

Тобто, Національний банк спочатку створив проблему, а потім заходився її “вирішувати” за допомогою надвисоких ставок, убивши навіть теоретичну можливість відновлення кредитування реального сектору економіки.

Відносна стабілізація обмінного курсу протягом наступних років призвела до уповільнення цінової динаміки та зміщення акцентів у бік вартості енергоносіїв та зовнішньої кон’юнктури.

Істотне зниження темпів інфляції у 2019 році відбулося під впливом сприятливих зовнішніх обставин і ревальвації гривні внаслідок припливу спекулятивного капіталу на ринок державних запозичень, спровокованого жорсткою процентною політикою НБУ. Найцікавіше, що з цим погоджується сам НБУ.

У Коментарі Національного банку щодо рівня інфляції у жовтні 2019 року читаємо: “Міцніший курс гривні та падіння світових цін на енергоресурси, навіть попри звуження пропозиції окремих продуктів харчування та розширення споживчого попиту, сприяють подальшому уповільненню зростання цін до цілі 5% у 2020 році”.

Тобто, в НБУ фактично визнають, що динаміку інфляції визначають чинники з боку витрат (курс і ціни на енергоносії), а не рівень попиту, на пригнічення якого спрямована жорстка монетарна політика регулятора.

І тут виникає логічне запитання до НБУ: навіщо було взагалі “город городити” і публічно зрікатися відповідальності за динаміку обмінного курсу, провокуючи девальваційні й інфляційні очікування?

А також для чого було роками тримати ставки на надвисокому рівні і витрачати десятки мільярдів державних коштів на виплати за депозитними сертифікатами?

Адже стабільність курсу (нехай навіть відносну) можна намагатись забезпечити не лише привабленням фінансових спекулянтів, а й нормальними економічними методами. Наприклад, шляхом створення сприятливих умов для кредитування експортерів.

Але в НБУ вочевидь не хочуть концентруватися на таких “архаїчних” методах. Навіщо брати на себе додаткову відповідальність, коли можна залишатися у комфортній “фінансовій бульбашці”.

У вищезгаданому “Інфляційному звіті” Національний банк передбачає, що у 2020-2021 роках “порівняно високі реальні процентні ставки підтримуватимуть інвестиційну привабливість гривневих фінансових інструментів та, відповідно, позначатимуться на обмінному курсі гривні”.

Іншими словами, навіщо стимулювати промисловість і експорт, коли є привабливі фінансові інструменти? І нікого не хвилює, що за цю привабливість у кінцевому підсумку заплатить кожен громадянин України.

Михайло ДЖУС, завідувач відділу грошових ринків Growford Institute