Монастирський переділ

Чи піде з Києво-Печерської лаври УПЦ МП?

Після тривалих маневрів керівництво Києво-Печерської лаври все-таки вирішило дати бій за своє “святе місце”. До Лаври стягують “мобілізованих” (як зазвичай, переважно жінок), що мають блокувати роботу комісії з передачі будівель КПЛ заповіднику. Митрополит Павло проголосив прокляття президентові Зеленському та його родині до сьомого коліна. Віруючим забороняють говорити з журналістами. Забрала опущено. Коні крешуть копитами.

Втім, людей у Лавру приходить не дуже багато. Митрополит Павло навіть звернувся із закликом у стилі “Києве, вставай!”. Але столиця не відгукнулася. Це саме собою мало б примусити церковне керівництво замислитися над успіхом їхньої місії — церкви взагалі та конкретного монастиря, зокрема. Але в церкві не заведено визнавати свої помилки.

В облозі

Хоч би як мало віруючих зібралося на захист приміщень монастиря в перший день “передачі”, однак сили були нерівні. Комісія приїхала, походила від одних зачинених дверей до інших, та так і залишила територію Лаври, не отримавши доступу до приміщень. “Віруючі прогнали безбожну комісію!” — прокотилося православними пабліками.

Це була неправда, — члени комісії ходили по Лаврі, спілкувалися з церковниками та роздавали коментарі пресі. Вони здавалися напрочуд спокійними — наче в них багато часу і ніякої загрози навколо. На запитання, чи не планують вони звертатися в поліцію, представник заповідника відповів негативно. Втім, усього через кілька годин міністр культури заявив, що заяву в поліцію “про перешкоджання роботі комісії” все-таки було подано. Але відчуття, наче ніхто нікуди не поспішає, не зникало: влада не має наміру штурмувати Лавру. Отже, вона хоче взяти її змором.

Та чи піде затягування конфлікту на користь хоча б одній зі сторін?

Можна припустити, що, доки комісія спілкується з “лаврськими” перед телекамерами, далеко за кадром іде напружена робота — ведуться переговори з усіма й кожним, хто, можливо, захоче залишитися в Лаврі, незалежно від її конфесійної приналежності. Якщо переговори увінчаються бодай частковим успіхом, це стане поразкою для митрополита Павла. Тому він докладає всіх зусиль, щоб розізлити й спровокувати противника. Усі знають, що наш президент дуже не любить видаватися “слабаком”. Дивися, підніме рукавичку, вплутається в бійку.

А вже його суперник докладе всіх зусиль, аби ця бійка мала якомога бридкіший вигляд і транслювалася якомога ширше. УПЦ МП митрополита Онуфрія з глибокою зневагою ставиться до внутрішнього медіаринку (недивно, що він платить їй взаємністю). Але ніколи не нехтує медіаринком зовнішнім. І тепер керівництво церкви розраховує переважно на кампанію в західних ЗМІ та на те, що одного чудового дня (коли Лавра ще належатиме владиці Павлу) президентові зателефонують і хорошою англійською порадять припинити “хрестовий похід”.

Герой-самозванець

Тому влада теж ризикує. І в цьому може звинувачувати тільки саму себе. Адже вона могла уникнути цього ризику. Якби Паша-Мерседес не ходив “під санкціями” (які, зважаючи на все, не дуже йому заважають), а сидів бодай під домашнім арештом, виконувати розпорядження влади стосовно лаврської держвласності було б значно простіше. Можливо навіть, що УПЦ МП просто погодилася б на умови, які запропонувала їй влада.

Якщо в РНБО впевнені, що Павло становить загрозу для національної безпеки, чому йому залишили можливість і далі каламутити воду та щось “очолювати”? Чому СБУ марнувала час і ресурси, розслідуючи діяльність другорядних постатей і зливаючи “полуничку” на третьорядних, замість того, аби братися за “головних героїв”?

Я не знаю, якими були причини. Та наслідки очевидні: митрополит Павло в Лаврі, а його прибічники й противники зміцнюються на думці, що “Паша непотоплюваний”. Навколо його скомпрометованої і нікому не симпатичної фігури зімкнули лави всі — від напівписьменних свідків “почорнілих хрестів” до професури Київської духовної академії і семінарії. Там, де ще вчора були різні думки, де можна було розраховувати на вільний вибір і вихід із МП бодай частини достойних представників цієї церкви, ми маємо можливість спостерігати рідкісну солідарність. Тепер у них є спільний “зовнішній ворог” (українська влада) і “сильний лідер” (Паша-Мерседес). Є також свої “зрадники”. Але про це нижче.

Владика Павло, звісно, герой-самозванець. Досить згадати, що влада не вимагала виїзду з Лаври ні від ченців, ні від Духовної академії і семінарії, — так стверджував сам владика Павло. Залишити Лавру мали тільки він та керівництво УПЦ МП. Для митрополита Київського Онуфрія це не є проблемою — він давно віддає перевагу резиденції у Свято-Пантелеймонівському монастирі у Феофанії перед Лаврою, де занадто багато владики Павла.

Але владика Павло дуже добре розуміє, що без Лаври й посади намісника він стає нікому не цікавим і занадто уразливим. Думаю, він пережив чимало неприємних хвилин, — адже багато хто, зокрема й “лаврські”, вмовляв митрополита Онуфрія пожертвувати Павлом задля загальної користі. Але Онуфрій сказав “ні”.

Може здатися дивним, що такого цінного в Паші-Мерседесі, який дратував усіх — і владу, і громадськість, і самого Київського митрополита. Але річ зовсім не в Павлі. А в самому митрополиті Онуфрії. Який нізащо на світі не дасть приводу подумати, що він прогнувся під вимоги мирської влади.

Тому й боротьбу за головну святиню (і найбільш дохідне підприємство) УПЦ МП очолив не митрополит Київський — постать суто духовна, а митрополит Павло.

Життя після “геть!”

Майбутнє Лаври — ще одне питання, на яке поки що немає чіткої відповіді. Ну, припустімо, пішли з Лаври всі — ченці, єпископи, студенти. Що далі?

Здавалося б, відповідь очевидна, і народний поголос її вже дав: звільнені квадратні метри перейдуть до ПЦУ. У митрополита Епіфанія охоче підхопили: так, вони готові прийняти й освоїти. Вже, можна сказати, почали.

Але на найцікавішому місці міністр культури Ткаченко мрійливо закочує очі й обіцяє, що Лавра буде “доступна для всіх” (наче досі вона була недоступна!) і що треба розробити державну програму використання приміщень Лаври. Наприклад, там можна проводити художні акції. Тобто монастир, звісно, так, але...

Тобто програми і взагалі уявлення про те, чим наповнити величезну площу, звільнену від УПЦ МП, у влади поки що немає, — міністр імпровізує на ходу. У цей момент “програма” описується коротким і нашим улюбленим українським словом “геть!”. Із модальністю ж майбутнього часу все, на жаль, не так просто.

Але без ПЦУ, звісно, ніяк не обійдеться. У монастирі має залишитися духовне життя — інакше виселення ченців справді видаватиметься “гонінням на церкву”. А крім того, саме такого акту “історичної справедливості” очікує від президента телеглядач: відібрати в “московських” і віддати “своїм”.

(Пост)радянське

ПЦУ вже підставила владі плече й заодно ногу у прочинені двері. Не встигли замовкнути дзвони на честь “останнього дня” УПЦ МП у Лаврі, як митрополит Київський Епіфаній уже призначив власного намісника (поки що — виконувача обов"язків) лаврського монастиря. Ним став архімандрит Авраамій, один із ченців — насельників Лаври. Таким чином, ПЦУ вже зайшла в Лавру. Поки що вона має там тільки одного ченця, але добрий початок — половина справи. У світлі цього рішення історія з Лаврою вже не видається “безбожним виселенням монастиря”, — монастир не “відібрали в ченців”, він просто перейшов із УПЦ МП у ПЦУ.

Поспішність, із якою ПЦУ протискається у ще теплі стіни, викликає в публіки значно менше заперечень, ніж готовність приймати тих, хто ще вчора був відомий як “московський агент”. Тож керівництву ПЦУ нині доводиться відповідати на безліч незручних запитань і відбиватися від “білих польт” по обидва боки. Але Києво-Печерська лавра — приз, заради якого жодних зусиль не шкода. До того ж надмірна делікатність ніколи не була властива пташенятам із гнізда патріарха Філарета.

Втім, їхні опоненти виглядають анітрохи не краще: керівництво УПЦ МП оперативно заборонило у служінні о. Авраамія. Поспішність цього рішення виправдана: якщо показово не покарати одного ченця, за ним потягнуться інші. Але зрозуміти — не означає вибачити. Судіть самі: священники-колаборанти і цілі єпархії УПЦ МП перейшли в РПЦ, однак у Київській митрополії нікого за це не “заборонили” й навіть не осудили вголос. Але варто було лаврському ченцеві заявити про своє бажання залишитися у своєму монастирі (незалежно від його конфесійної приналежності), як йому “прилетіло” того самого дня. Це все, що вам треба знати про місце, яке Україна та її інтереси посідають в ієрархії цінностей керівництва УПЦ МП.

Не доводиться дивуватися, що УПЦ МП в усіх на очах втрачає привілеї, і ніхто не квапиться її захищати. Вона користувалася цими привілеями не “за правом канонічної церкви” — як вона запевняла своїх і чужих, а за правом пострадянської спадкоємності, завдяки співпраці з такою ж пострадянською владою (причому не тільки українською) та іншими сильними світу цього. І тепер, коли СРСР знехотя, з величезним опором, та все ж сповзає в могилу, церковні структури, які завжди були глибоко інтегровані в радянську систему, переживають болісну кризу. Вони можуть її не пережити — якщо будуть занадто міцно триматися за своє (пост)радянське коріння. А можуть пережити — і вийти з цього випробування оновленими.

Множина тут не випадкова. Адже це випробування не тільки для УПЦ МП. Через нього доведеться пройти й іншим церквам. Передусім ПЦУ, яка зараз поспішає підхопити все, що опадає з постарілого колоса, не гребуючи засобами, якщо вони допомагають досягти бажаної мети. ПЦУ, найімовірніше, виграє нинішній забіг за майном і привілеями. Але чи зуміє вона винести уроки з помилок переможеного суперника? 

Катерина ЩОТКІНА, експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”