Політикам на сміх

proUA, 9 апреля 2008

Якщо ж вона тупа, то гумор до представників політикуму та їхніх фанатів просто не дійде.

Сатирична газета “Параска. Інфо” з 1 квітня цього року є у вільному продажу. Для нас ця подія стала приводом для роздумів про українську політичну сатиру як таку.

Сам собі сатирик

На святковій вечірці-презентації видання (у новому форматі продажу) очікувалися відомі українські політики — об’єкти критичних стріл безстрашних дотепників. Політики не прийшли. А журналісти, які вважають себе політичними, дуже швидко пішли. Бо не побачили відомих українських політиків, з якими дружать. Через те річниця єдиної в Україні газети, наповненої політичною сатирою, хоча і не перетворилася на роковини, але так само не стала великою медійною подією, згорнувшись у процесі до корпоративного міжсобойчика. Чим, власне, і є газета “Параска. Інфо”.

Хоча наявність у нашому соціумі як газети “Параска”, так і самої баби Параски (за паспортом — Прасковія Василівна Королюк, за статусом — Герой України) досить знакова та показова. Нема нічого більш комічного і водночас більш дискредитуючого політичне життя України, як присутність на всіх мітингах неадекватної після стоянні на Майдані галицької пенсіонерки, яка називає Ющенка синочком, Тимошенко — доцею, Луценка — теж своєю дитиною, проривається на кожне офіційне політичне зібрання, має членський квиток “Нашої України” та істерично цілує руки своїм “дітям”.

Видання, спеціалізація якого — політична сатира, просто повинне носити ім’я Параски як символу тотального абсурду і маразму вітчизняного політичного життя. “Параска” — це вже не ім’я, а діагноз. І винна в цьому не Прасковія Василівна Королюк, а ті, заради кого вона в своєму віці стояла на Майдані. Так само “Параска” — це прогноз, якими повинні стати всі без винятку українські політики. Отже, за стратегічним задумом творців “Параски. Інфо” видання повинне бути гострим, не жаліти нікого, бити в “десятку” і дошкуляти політикам. Змушуючи в результаті рахуватися із думкою гострих на язик дописувачів.

Та навіть якщо Інститут практичної політики і назвав газету “Параска. Інфо” політичним Бабаєм українців, а головний редактор видання Сергій Кривуля переконаний, що народ політиків боїться, тому їх треба висміювати, аби позбавити людей страхів, насправді закиди політичних сатириків для українських політиків мають такий самий ефект дії, як для слона — дробина. Якщо не менший.

“Подайте на нас у суд!”

Відомий адвокат Тетяна Монтян на святкуванні річниці дивувалася, чому на газету ніхто не подає до суду. Адже, за її розрахунком, там судитися можна мало не за кожен опублікований текст. Відсутність судових позовів дивує тим більше, що політики часто позиваються до інших газет, телепрограм та Інтернет-видань навіть за одне криве речення, сказане на їхню адресу. Називаючи це наклепом, заказухою та образою хронічно відсутньої в політиків честі та гідності.

Одначе судових позовів нема не лише на фейлетони та карикатури, опубліковані на сторінках “Параски. Інфо”. Ніхто не ображається, а значить — не позивається через несмішні політичні анекдоти про Ющенка, Тимошенко, Яценюка та Януковича. Їх зразки можна знайти і в Інтернеті, і на сторінках “серйозних” видань на кшталт журналу “Кореспондент”. Це підтверджує, з одного боку, мале значення людей для політиків, з іншого — перебільшене уявлення людей про можливості та значимість політиків.

Потрапити на лаву підсудних за карикатуру на пророка Мухаммеда, “бацьку” всея Білорусі Олександра Лукашенка чи російського президента (скоро вже — прем’єра) Володимира Путіна значно простіше, ніж за глузування з Віктора Андрійовича чи Юлії Володимирівни. А нашого спікера швидше образить показаний лише йому fuck, ніж надрукований ядучий та гострий фейлетон. Як не намагається колектив “Параски. Інфо” показати всім політикам великий FICK, в результаті виходить лише писк.

Варто згадати, що в ефірі українського телебачення політична сатира теж ніби присутня. Але всякий раз проекти, що претендують на славу російських “Кукол”, з’являються під чергові вибори і після них швиденько зникають. Це стосується і кілька разів реанімованих “Великих перегонів”, і одноразової “Пупсні”. Закривалися вони самі, без гучних судових рішень. Тоді як згадані “Кукли”, що виходили на російському каналі НТВ і які робив Віктор Шендерович, потрапили під роздачу під час війни російської влади з холдингом Володимира Гусинського “Медіа-Мост”. Атака безпосередньо на “Кукли” почалася із заяви земляків Володимира Путіна, ректора Санки-Петербурзького університету Людмили Вербицької та декана юрфаку Миколи Кропачова. В заяві, зокрема, говорилося про обурення, яке викликає у росіян факт зловживання свободою слова, чим займаються “Кукли” і пан Шендерович особисто. Декан юрфаку навіть знайшов для наклепників відповідну 316-ту статтю КК РФ, кримінальна справа по який порушується незалежно від волі потерпілої від наклепів особи. Таким чином, “Кукли” врешті решт закрив не сам Путін, але від його імені.

Тепер скажіть: чому мешканці Хоружівки не стають на захист президента, дніпропетровські промисловці — на захист Тимошенко, а одіозні “донецькі” — на захист свого “проффесора”? В жодному разі не тому, що в нас демократія, а в Росії — диктатура. А через те, що кепкування на свою адресу сприймають в першу чергу ті державні мужі, які справді щось можуть і щось значать як для себе, так і для інших. І думка громадськості для жодного з нардепів насправді нічого не вартує.

Точити зуби об нашу політику можна лише в тому випадку, якщо вона — гостра і справді здатна завдати удару у відповідь. Якщо ж вона тупа, то гумор до представників політикуму та їхніх фанатів просто не дійде. Припустімо, Юлії Володимирівні покладуть на стіл “Параску. Інфо”, навіть підкреслять відповідні місця. Тільки Юлія Володимирівна не буде перейматися читанням, тим більше — реагувати. Сатирики — не корупціонери і не газові посередники, на них можна не зважати. В прем’єрки планів громаддя, тому жодна карикатура не зіб’є Залізну Юлю з наміченого шляху.

Ну а Віктор Андрійович взагалі має з почуттям гумору величезні проблеми: коли його обзивають Пасічником, Гончарем чи примальовують шаровари, він лише тішиться — бо не бачить нічого смішного в тому, що публічно кохається на старожитностях, фольклорі, етнографії. Янукович згоден із тим, що пише та говорить із помилками. Черновецького скільки разів у космос не відправляй, він усе одно поки що сидить у кріслі мера Києва. Ну, і так далі.

Таким чином, якщо кожен із українських політиків в принципі сприймається як готова карикатура, то на спеціально, старанно, з розумінням справи намальовані карикатури та написані дошкульні скетчі вони за визначенням не реагуватимуть. Тому поки що “Параска. Інфо” цінна хіба як постмодерне явище. Бо карикатура на карикатуру, пародія на пародію — це перші ознаки постмодерного мистецтва.

Андрій КОКОТЮХ